Хайвей ту хел
Публіка вимагала хліба й видовищ,
тренер говорив, - ну що ти стоїш, давай,
Чуєш, вони зараз стадіон рознесуть,
давай, вони чекають. Вийди, наваляй йому,
все, як на тренуванні, ти ж знаєш.
Вони хочуть крові? То дай їм кров.
Давай, чувак, пролий його кров.
Зроби з нього гарматне м’ясо.
А ти стояв і не міг догнати.
- Блін, якого хріна, - нервував ти, - що це за музика?
Я не вийду без своєї музики!
Ця музика – наче з якогось гейбару,
Мене ж заплюють, коли я вийду під це гівно.
Де моя музика? Коли заграє моя музика?
Коли, блін, я почую свій хайвей ту хел?!
Хвилин десять потому
ти лежав на підлозі, розмазуючи густі й тягучі,
наче власні думки, згустки слини й крові
по, як виявилось, підступно-оманливому напису евеласт і думав.
Блін, - думав ти, - хрін я вже встану.
Струс мозку, здається, й ребро зламане.
Ну та нічого, нічого.
Я ще підрихтуюсь, залижу рани.
Ось тоді я його знайду.
Я його з-під землі дістану!
Він ще відповість!
За все відповість!
Він мені ще, скаже, чому не було
Мого хайвею.
Цей хайвей йому до смерті чутиметься.
Чуєш, ти, він тобі до смерті чутиметься!
І вже коли рефері дораховував до десяти,
Ти, зібравшись із силами, проричав крізь капу, –
звукарь, сука!
Але, здається, ніхто цього не розібрав.
02.07.2011
