Переспів «Плачу Ярославни»
з рубрики / циклу «Історичне»
Плаче рано Ярославна на Дунаї,
Сонце сходить в небі золоте.
З ночі вона плаче і ридає,
Помарніла з горя, не цвіте.
Тужить юна молода князівна
У Путивлі-граді на валу,
Плаче: «Вже співали другі, треті півні,
Я ж отут в сльозах стою й стою.
От би мені ніжні білі крила
Дала рідна матінка – земля.
Чайкою – вдовицею злетіла б,
І над Доном полетіла б я.
Омочила би рукав шовковий
У швидкій Каялі, у ріці.
Втерла б рани, змила тої крові
На князівськім тілі, на лиці.
Плаче Ярославна і ридає,
Ронить сльози: «Милий, золотий
Вітре, ти гуляєш по Дунаю,
Ти, крилатий господине мій,
Нащо женеш ті хановські стріли
Все на князя, на любов мою?
Адже гониш хмари посивілі,
Хвилю піднімаєш ти морську.
Вітре, ти ж - бо пан на суші й морі,
Ти гойдаєш сильні кораблі,
Нащо ж ти … О горе мені, горе! –
Щастя розкидав на ковилі?»
Плаче Ярославна і сумує,
Рученьками закрива лице:
«Дніпре дужий, що велику тую
Пробиваєш гору! Ти моє
Щастя ніс на кораблях широких,
І дружину мужню, що пливла
До Кобяка крізь трави високі,
Де є половецькая земля.
Знаю – слізьми горю не поможеш,
Та мені всередині пече!
Мій Славутицю! Я знаю, що ти можеш, -
Моє ладо принеси ти золоте.
Щоби сльози не капали в воду,
І вітри не несли моїх сліз!»
А тим часом над сумуючим народом
Піднялось сонце і погаснув Віз.
Звернулась Ярославна зі словами:
«О сонце миле, сонце золоте!
Ти світиш, зігріваєш променями,
Чому ж мені всередині пече?
Навіщо, сонце, землю ти сушило,
Навіщо спрагу посилало в бій,
І тим самим дружину всю спалило
І моє ладо миле? … Князю мій!
О сонце, ти його спалило! Нащо ж світиш?
Спалило і його, спали й мене!
Навіщо ж бути на цьому світі?
Його ж нема! О горенько моє!»
Стояла й плакала в Путивлі Ярославна,
По личку білім слізоньки текли.
З тих пір далеких і сумних, іздавна
Слова її в серцях людських жили.