Якщо бачиш зірку
вона в тобі
чистим сяєвом
щонайдрібнішою дещицею
тисячі, мільйони років тому
клекотала у розжарених надрах
ярим, непогамовним вогнем
крутила колеса орбіт
нині ж, опукою світлої хвилі
здолала мільярди кілометрів
аби піднесеним мерехтінням
просвітити, провістити
збудити в тобі вогонь
дум та почуттів…
власне, бачимо тільки зорі
одні світила і більш нічого
щедрими розсипами вночі
жовтогарячим щедруванням удень
жмутами зламаного проміння
барвами розкладених парусів
мінливими відбитками тих
хто колись теж палав у небі
розсіюючись із ясних глиб
у темні глибини космосу
допоки несамовитий вибух
не викинув, розчавивши, геть
у моторошну безодню мороку
бранцями чужих орбіт…
перегоріли, вгомонилися, охололи
загусли і загрузли в собі
змирилися із власними тінями
з не власним сяйвом
вдовольнилися світом –
обрізаним світлом
обділені долею від долі зірок
загубилися у коловерті днів
обтяжені, заціплені, понурені
зводимо очі до неба
вимацуємо блукаючим поглядом
рясні мережива сузір’їв
і безпричинно плачемо
не в силах стримати сльози…
плиткими образами й подобами зір
сльози скапують із орбіт у ніч
блиснувши, зіркою у зірці
гаснуть в обіймах тіней
підвладні силі тяжіння
вертають назад у минуле
зворотнім вибухом - вбухом
вкладаються знову у зірку
разом із тими, хто плаче
із землею, в яку ллють сльози, піт і кров
укупі з усіма світами
повертають світилу світло
аби набухнути жадно вогнем
і засяяти у вирві зір…