Чому вона не попросила
з рубрики / циклу «Палітра мрій»
- Ось побачиш, ти дограєшся. Я піду від тебе!
Вона мовчки підводилась, відкривала дверці шафи.
- Забирай, все, що тобі треба!
Той хто поруч округлював очі, зжимав кулаки...
- Ні! Чого це я маю йти! Я приведу сюди... Приведу ту, яка перетворить твоє життя на пекло!
- Приводь! Хвалить Бога місця в хаті всім вистачить. Я знайду спільну мову. Якось уживемося...
Той хто поруч дурів від свого безсилля, та зробити нічого не міг. Можливо й задавав собі питання. Чому? Що трапилось? Він, який був для неї всим, він, який міг робити все що хоче. Така різка зміна. Як вона може? Що вона собі надумала?
Зазвичай на тому і закінчувалось, хіба що в довершення була купа брудного матюччя...
- Сьоме березня, завтра свято - так, промайнуло в думках. Ні, Вона не чекає на подарунки, Вона вже давно навчилась купувати собі квіти, обновки, різні приємні дрібнички, і ще навчилась не спати вночі. До останнього часу не знала, що вночі теж є життя. Життя Мрій...
- Вибірай хто тобі до вподоби. Вітер, Примара, Божевілля?
Ще морозно, ще сніжить. Дивно, бо Він хоче подарувати Їй крокуси, які розквітли в снігу. Чудно, віртуально... А відповідь знайшлась.
- Я б бігла до тебе боса по тому снігу, зриваючи той первоцвіт, щоб вкрити ним наше бажання...
Він так зненацька увірвався, дійсно як вітер. Вона буде називати Його Вітром.
- Посміхнись, не все так сумно. Я хочу тебе цілувати. Цілувати твої очі - не бачивши, не чувши.
- Цілуй! Я дозволяю! Бо хочу того, хочу!
Хай божевілля, хай вітер, хай мара. Та Він Її, Він жаданий і очікуваний. Яким же довгим було чекання, щоб прочитати - Ти та, про котру я мріяв стільки часу, та що визріла в моїй уяві... Уява, яка стане реальністю. Того подарунку долі, напередодні свята Вона ніколи не забуде.
Вона готувалась до чоловікового ювілею. Вона зробить те свято незабутнім і яскравим. Він її чоловік, вони подружжя, вони люблять... Приготування, завжди приносило їй купу задоволення. Посуд, сервіровка, страви, ніщо і ніхто не залишавсь без уваги. Придумувала, фантазувала, щоб весело, щоб незабутньо, вона вміє, вона зробить.
- Навіщо ти це затіяла? Я люблю другу жінку...
То пролунало, як грім, але сили знайшла, стрималась. Не спитала нічого, немов пропустила, немов недочула, та з того часу зробилась ніякою. Життя продовжувалось, все як належить, дім, робота, прибирання, походи на свята до друзів, де вони вже грали ролі щасливого подружжя, і найболючіше, то їхні рідкі зустрічі в ліжку. То було мукою від початку, і полегшенням від закінчення... Та яку полюбив іі чоловік прийшла на ювілей з трояндами завдовжки з півтора метра, червоного кольору. Вона бачила, як він чекав на неї, як вони говорили мовою очей... Та оті троянди, ота мова, оте люблю, так швидко закінчилось. То був перший і останній ювілей за роки, що вони поруч. Стрималась. Всміхалась. Припрошувала і пригощала. Щасливе подружжя. Колись той хто поруч відчує той біль...
Вона замкнеться в собі. Нікого в душу. Кохання? Що це? Ніжність? Кому? Вона ніяка, вона черства, сліпа, глуха, довіра тільки своїм мріям. Скільки років? Може п`ять, може десять, а може... Та Вона вдячна тому хто поруч. За що?
Їй завжди хотілося великої родини. В уяві повставав круглий стіл, і вся ЇЇ сім`я за тим кругом життя. Спочатку ЇЇ сини і дочки, тоді з`являться зяті і невістки, і все це супроводжуватиме дитячий сміх онуків. Не склалось. Первістка забрав Господь. Пережила. З`явилась донечка. Підтримка і опора, Її гордість, Її надія, вони одне ціле. Її щастя. Вона вдячна... Щасливе подружжя. Тоді вони були разом.
Та життя біжить, стрімко як річечка, і Її надія, опора, Її щастя одне єдине, вже має свій круглий стіл, і той стіл за десятки тисяч кілометрів від неї. А Вона?
Він лежав головою на Її лоні і читав свої вірші. Вона лагідно куйовдила Його волосся. Він читав і думав, Вона слухала і думала. Що це? Хто Вони? На кого Вони схожі? Невже і справді є та пташка, яка дарує свої крила тим, хто так довго чекав, хто був самотній душею, хто помирав і народжувався в своїх мріях, хто не пересилював біль, а віддався тому болю повністю, хто вмів глибоко відчувати і щиро любити. Невже та пташка?..
- Нам голубка любов наспівала,
Накувала веселковий блюз,
Хочу любу і хочу, щоб знала
Я з тобою в тім світі...
- За кохання, що нам наспівала,
За отой веселковий блюз,
Я до скону свого не відмовлюсь,
Бо з тобою в тім світі...
Вона відчуває. Ніжність? Так. Кохання? Навіть більше. В тому рідкому, але бажаному, було все їхнє життя мрій. В тому єднанні був їхній світ, який відомий тільки їм...
- Ти розумієш, що я не можу так жити!
- А, що тебе не влаштовує?
- Ти ніяка, ти черства, ти суха!!! Ти робиш боляче! Ми стільки років разом, ми любим, ми подружжя!
Вона підвела свої очі, більшої пустоти й знайти було б важко.
- Ні! Ми просто поруч. Разом ми були років п`ять, чи десять, чи може?...Скільки років назад ми були разом?
Вона давно вже перебралась в доньчині кімнати, засинаючи в мріях прискорювала їхню зустріч і все дивилась в той куточок, де могло б стояти дитяче ліжечко, заслане голубим, як небо ситцем, де посмоктуючи пальчик спав би маленький рожевий клубочок людської плоті, народжений від великого Кохання.
Чому Вона Його не попросила?..