07.03.2020 10:18
for all
41 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Влад Дяден

Трупи дерев

Була погожа весняна днина. Сонце почало вже гріти, і природа стала оживати. Гола земля вкрилась зеленим кожушком, на якому де-не-де виднілись перші кульбаби, а дерева були вкриті бруньками, котрі в деяких дерев уже розпустились, і ті хизувались перед своїми сусідами новим вбранням. Оркестр птахів, який виїхав взимку на гастролі, повернувся у повному складі та розпочав виводити свої перші повноцінні арії. Люди також прокинулись від напівсну, під дією якого вони прожили ті останні місяці, і пожвавішали: тут хтось працює на городі, там було чути знову лайку, яка притихла зимою, а неподалік, обнімаючись, пройшла якась пара, чия любов значно посміливішала з приходом тепла...

Серед цієї весняної метушні зі школи вертався юнак, що йшов по потрісканому тротуару. З одного боку від тротуару стелились поля аж до лісу, висока стіна якого виднілась неподалік. З іншої сторони проходила асфальтована дорога, відділяючи будинки від полів та лісу. Край тротуару ріс рядок струнких берізок, молоде листя яких несміливо тріпотіло від кожного подиху вітру, а зовсім близько від дороги стояли лінії електропередач.

«Коли прийду до хати, потрібно чим скоріше передягтися в домашній одяг та щось перекусити, а тоді вже можна поганяти з хлопцями м’яча. Нарешті хоч якась нормальна погода! А то надворі завжди похмуро та мокро, а зараз так красиво. Оце я й називаю справжньою весною!.. Цікаво, чи можна вже рибалити? Потрібно попитати в тата...»

Отак хлопець собі йшов задумавшись та милувався природою, такою живою після зими. Його кросівки були вкриті легенькою пилюкою, а не грязюкою, від якої тиждень назад не можна було відчистити взуття, і юнака це страшенно радувало. Ноги в шкільних штанах спритно пересувалися, не оминаючи калюж, до своєї цілі. Руки, що вже не ховались від холоду в кишенях, вільно гойдались. А веселі карі очі на усміхненому обличчі сміливо дивилися вперед. Здавалося, ніщо не могло зіпсувати його плани в такий прекрасний день.

Але раптом звідкись з поля вибігла невідома дівчина та зупинилась прямо перед парубком, боязко поглядаючи на нього з недовірою. Її біляве довге волосся було розпатлане, а білосніжна шкіра – помережана подряпинами та саднами. Біле довге плаття з вишивкою було порване внизу та заляпане брудом. Лише на одній її тендітній ніжці була зелена туфелька. Хлопця здивував її зовнішній вигляд, такий незвичний та водночас природній. Відкинувши якийсь сумнів, вона кинулась до юнака та зарепетувала:

– Рятуйте! Вбивають посеред білого дня! Вони вже вбили мого батька та продовжують вбивати мою сім’ю! Допоможіть мені! – і в неї виступили на очах сльози.

– Що?! Де?! Потрібно подзвонити копам і почекати...

– Та поки вони прибудуть, там встигнуть знищити всю мою сім’ю! Нам не потрібно зволікати! Треба бігти негайно!

– Не знаю, хто ті люди, але судячи з ваших слів, їх багато. А тепер скажіть: чи зможуть двоє зупинити ту зграю вбивць? Звісно, що ні! Давайте хоча би позвемо на допомогу когось із сусідніх будинків, якщо вам не терпиться. Бо що ж я один зможу зробити?

– Це лише трата часу! Дорогоцінна кожна секунда! Можливо, побачивши нас, вони подумають, що ідуть іще інші, та втечуть. А коли ми будемо зволікати, моя сім’я вся буде мертва! Ми найдемо там тільки їхні трупи! І як тоді ми допоможемо їм, поки будемо витрачати час на те, щоб позвали інших? – промовила дівчина з нападом сліз, настільки шаленим, що погрожувало перерости в напад істерії.

– Добре... Введіть до того місця, де останній раз ви бачили свою сім’ю. Але, знайте, я все одно залишаюсь при думці, що краще б було, якби ми позвали ще когось...

– Тоді біжімо щодуху, бо кожна секунда така дорога! – перервала його дівчина, трохи прояснівши, та побігла назад у поле, ведучи за собою юнака.

Вони бігли не по ґрунтовій дорозі чи стежці, а прямо по полях, які люди вже встигли виорати, тому пересуватись вперед було важко. Хлопець після перших хвилин від початку руху почав навіть шукати очима якийсь зручніший шлях, але побачивши, що дівчина забігла настільки вперед, що не почує жодного його слова, рухався далі. Перебігли одне поле, друге, третє. Лісова стіна невпинно до них наближалась, і нарешті вони зупинились біля неї.

Хлопець задихався: він ще ніколи не бігав так в житті. «Хоч зупинилась трохи передихнути. Просто цікаво, як вона так бігає? По ній не скажеш, що вона втомилась».

– Ви в нормі? Можете йти далі? – запитала боязко дівчина, підходячи до хлопця. Їй здавалося, що він скоро впаде від втоми і їй доведеться рятувати, крім своєї сім’ї, ще і його. Юнак подивився з зацікавленням на дівчину та на знак того, що може продовжувати шлях і з ним усе О`кей, зробив декілька кроків вперед і промовив:

– Я почуваюся суперово. Але мені хотілося б знати, що ви зі своєю сім’єю робили в лісі?..

Проте дівчина не відповіла і кинулась бігти далі, поринувши у гущу дерев. Парубок здивовано стояв, дивлячись на те місце, де зникла дівчина, а потім стрімко побіг. Серед стовбурів дерев було важко побачити її, але він помітив, як промайнуло зовсім недалеко від нього її біле платтячко. Хлопець повернув туди та побачив дівчину, що бігла вперед серед дерев. Він гнався за нею, часто перечіпляючись за коріння. Його шкільні штани були пошарпані низькими кущами, а обличчя – подряпане нижніми гілками дерев. Проте юнак продовжував бігти, бо відчував її паніку, паніку дівчини, яку передавав весь ліс. Все тут передавало тривогу: кожна травинка, кожна гілочка, кожен листочок... Він просто не міг залишатися осторонь від усього цього, і тому його також охопила тривога.

Дівчина бігла вперед, але раптом вона розчинилась у світлі галявини. Почувся звук бензопили. Парубок не розгубився, він продовжив бігти туди, де зникла дівчина, розуміючи, що там вона зупинилась, що там її мертва сім’я... Хлопець уже вибіг на лісову галявину. Спочатку його осліпило сонячне світло, а потім він побачив жахливу картину... Це була не звичайна лісова поляна, а ділянка недавно вирізаного лісу. Біля лежачих стовбурів дерев працювали лісничі, а серед них лежали трупи. Трупи дерев. Ніхто, крім юнака, їх не бачив. На їхні мертві тіла наступали. Яка зневага! Там, біля великого пенька, лежав мертвий сивий чоловік, біля нього – красива чорнобрива жінка, трохи далі – троє маленьких зеленочубих дітей. І так вся галявина була всіяна трупами, а по ній бігала зі сльозами на очах знайома нам дівчина. Вона підходила то до одного духа мертвого дерева, то до іншого та кожного обіймала.

Почувся звук бензопили. Додолу впала розкішна береза – намертво впала дівчина... Погасло ще одне молоде життя.



05-07.04.2020

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись