27.03.2019 11:17
для всіх
175
    
  6 | 6  
 © Марянич Михайло Миколайович

Дерев мереживо на тлі похмурих хмар

Дерев мереживо на тлі похмурих хмар

Окреслює шляхи незнаних доль...

Скелетів в шафі, що біліють з шпар;

Людей, на тлі китайських парасоль...


Краплі мовчать, і мовчазний їх ритм

Лунає градом болю та образ.

А ми йдемо, адже ми просто… ми

“Ми” - це ярмо що тягнем повсякчас…


Ми сірі й мокрі всі покірно йдем

У сірість, мряку, аби вік дожить, 

Розбитим безкінечним манівцем, 

Де сміх не залунає ні на мить.


Хто ж засміється, хто піде на хрест, 

Хто сонце подарує задля всіх?

Заради честі… наплює на честь

Й візьме на душу наш найбільший гріх?


Хто буде “я”, а не безлике “ми”?

Кого зненавидять, щоб потім вознести?

Хто перетворить в безкінечність мить?

А може ним бажаєш стати ти?

>



м. Одеса, 27.03.2019 р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 27.03.2019 21:16  Каранда Галина => © 

Та людям раз плюнути зненавидіти і вознести, або вознести, а потім зненавидіти!

Ставати "я", а не ми можна лиш для себе, а не для когось. То участь Христа - за чужі гріхи страждати. Не варто простим смертним претендувати на святість. Тоді, коле оце "МИ" починає давити, необхідно вилізти з цієї купи і стати "я". Без оглядування на бажаючих розпинати чи возносити.

Сильний вірш.

 27.03.2019 15:54  Тетяна Чорновіл => © 

Чудово!

 27.03.2019 13:19  Борис Костинський => © 

Глибоко та поетично!