Дерев мереживо на тлі похмурих хмар
Дерев мереживо на тлі похмурих хмар
Окреслює шляхи незнаних доль...
Скелетів в шафі, що біліють з шпар;
Людей, на тлі китайських парасоль...
Краплі мовчать, і мовчазний їх ритм
Лунає градом болю та образ.
А ми йдемо, адже ми просто… ми
“Ми” - це ярмо що тягнем повсякчас…
Ми сірі й мокрі всі покірно йдем
У сірість, мряку, аби вік дожить,
Розбитим безкінечним манівцем,
Де сміх не залунає ні на мить.
Хто ж засміється, хто піде на хрест,
Хто сонце подарує задля всіх?
Заради честі… наплює на честь
Й візьме на душу наш найбільший гріх?
Хто буде “я”, а не безлике “ми”?
Кого зненавидять, щоб потім вознести?
Хто перетворить в безкінечність мить?
А може ним бажаєш стати ти?
>м. Одеса, 27.03.2019 р.
