Незламні духом

з рубрики / циклу «Крокуючи життям...»

Як добре те, що смерти не боюсь я: і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся: в передчутті недовідомих верст…
В. Стус

Учора весь вечір провів в буцегарні,

Як завжди, за правду що мовив.

Невже ці думки про свободу примарні?

Невже хочуть знищити мову?

Червоних катів вже ніщо не зупинить,

Ні сльози ні біль ні розруха,

Аж поки останній українець не згине,

Чи буде вже зламаний духом.

Численних смертей і убивств круговерть,

Всі наче во ім’я свободи.

І люди, що мовчки, тікаючи геть,

Глядять на загибель народу.

Чи мало нам було убивств і смертей,

Чи мало нальотів на мову?

А може пора вже ставати в плече,

На захист рідненького дому?

У відповідь тільки лиш тиша німа,

Ніхто і півслова не скаже.

Нажаль серед вас патріотів нема,

Народ такий в битві поляже.

І скільки вже нищать народу мого,

Культуру, історію, мову.

Та все ж зостається іскринка свого,

Рідненького, теплого слова.

І знаю, що зможу, й навік збережу,

У серці своїм Україну.

Вдягну вишиванку, вірші розкажу,

Чи піснею в вирій полину.

І нас таких тисячі тисяч тепер,

Хто знов захистить Батьківщину!

Мільйони цілющих із мови озер,

Й красу вишиванки нетлінну!

м. Київ, 30 квітня 2020 року