"Облака...
Восклицательный знак
Никогда не идет к ним...
Слишком медлителны и величавы,
Чисты, как первый снег, но - белее...
Ибо высвечены вечным солнцем.
Плывут едва уловимо,
Меняя свои формы,
Напоминая то спящих
Богатырей, то замки...
Плывут не над моей головой,
И не над городом, где я живу...
Плывут над селами, над городами,
Плывут на высоте юности.
И весьма возможно,
Что тот, кто не может
Засмотреться на них,
Уже стар,
Или просто не совсем счастливый человек,
Независимо от того, считает ли он себя
Удачником в жизни
Или нет.
Облака...
В них нет ни идейного смысла,
Ни цели -
Есть лишь независимость и чистота,
От созерцания которой
Холодеют губы".
Из письма к Другу (Николай Сядристый к Михаилу Бобро. 1979 г.)
*********************
(Переклад В. Івченко)
Знак окличний ніколи до них не пасує -
Надто повільні вони і горделиві...
Чисті, немов перший сніг,
Але ще біліші...
Підсвічені сонцем величним,
Плинуть вони, приймаючи форми
Химерні:
То велетнями здаються, то -
Вежами замків...
Плинуть над головою моєю,
І не понад містом, де нині живу я...
Плинуть над селами і містами -
На висоті молодих моїх літ.
Схоже, що той, хто надивитись
На хмари не може,
Вже постарів...
Або просто не дуже щасливий!
І то не важливо,
Чи сам себе він вважає щасливим...
Хмарини легенькі
Не мають ніякого змісту ідейного,
Ані мети особливої...
Вільная воля лише
І чистота, від милування якою
Холоднішають часом вуста.
З листа Другові (Микола Сядристий до Михайла Бобро. 1979 р.)
