Гримить...
Гримить… Гуркоче… Гуркотить…
У чорні хмари заховалось небо.
Втомилось, бідолашне, стугонить.
Знімаючи хмарини з вЕрби.
Чи, може, свариться на мене, бо ж і я
Допомогти сердечному безсила.
А вЕрба злякана зіщулила гілля,
Для хмари – пастка, а для неї – крила.
Як блискавиця ниткою вогню
Звільнила хмару – покотились громи…
Лишила вербу почорнілу і стерню,
І на гілках шматки чужої втоми.
І дивно так дивитися на те,
Що від дощу навкруг все оживає…
Верба згоріла – вже не зацвіте,
Життя іде, а верби вже немає…
А я дивлюсь на почорнілий слід…
І раптом стало шкода неба –
Нема тонких гнучких зелених віт,
Хто ж лоскотатиме його, як гримнуть треба?
