30.06.2020 00:05
for all
28 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Добродій Ольга Іванівна

Гримить...

Гримить… Гуркоче… Гуркотить… 

У чорні хмари заховалось небо. 

Втомилось, бідолашне, стугонить. 

Знімаючи хмарини з вЕрби. 

 


Чи, може, свариться на мене, бо ж і я 

Допомогти сердечному безсила. 

А вЕрба злякана зіщулила гілля,  

Для хмари – пастка, а для неї – крила. 

 



Як блискавиця ниткою вогню 

Звільнила хмару – покотились громи… 

Лишила вербу почорнілу і стерню,  

І на гілках шматки чужої втоми. 

 



І дивно так дивитися на те,  

Що від дощу навкруг все оживає… 

Верба згоріла – вже не зацвіте,  

Життя іде, а верби вже немає… 

 



А я дивлюсь на почорнілий слід… 

І раптом стало шкода неба – 

Нема тонких гнучких зелених віт,  

Хто ж лоскотатиме його, як гримнуть треба? 

Публікації: Добродій Ольга Іванівна

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 09.07.2020 10:45  © ... => Тетяна Чорновіл 

Дякую. Дуже цікаво, як Ви сприйняли цей вірш. Для мене це дуже примно, бо я писала про справді існуючу вербу. В мене з нею своя історі

 04.07.2020 06:58  Тетяна Чорновіл => © 

Цікаві роздуми про втрачене. Лишається надіятися, що верба пустить пагінці, які й надалі триматимуть небо на своїх гілках!