04.07.2020 12:52
for all
39 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Твен Марк

Як не варто писати літературні твори

Пригоди Тома Соєра

Почалися виступи. Малесенький хлопчик устав і залопотів: «Навряд чи хтось із вас чекав, щоб вірші вам малюк читав...» і т. д., — допомагаючи собі силуваними конвульсійними жестами, схожими на рухи машини, в якій щось розладналося. Проте він щасливо добувся до кінця, хоча вже не тямив себе зі страху, а тоді, нагороджений гучними оплесками, так само механічно вклонився й пішов на своє місце.

Сором`язлива мала дівчинка, шепелявлячи, завела: «Було шобі в Мері маленьке ягнятко...» — а в кінці зробила жалюгідний реверансик, дістала свою пайку оплесків і сіла на місце, розпашіла й щаслива.

Аж ось наперед рішуче і впевнено виступив Том Соєр і на високих нотах почав проказувати незгасну й безсмертну промову «Дайте мені волю або заподійте мені смерть!» — з непідробним запалом і шаленою жестикуляцією, — але якраз посередині збився. Його враз скував страх перед публікою, ноги під ним затремтіли, а в горлі застряг тугий клубок. Щоправда, слухачі неприховано співчували йому — проте всі мовчали, а та мовчанка була для нього страшніша за співчуття. Вчитель нахмурився, і це довершило Томову поразку. Він ще спробував щось із себе видушити, але марно, — і тоді подався геть зі сцени, вкритий ганьбою. Почулися поодинокі оплески, та тут-таки й змовкли.

Потім пролунало «Хлопчик на палубі в димі і полум`ї», «Ішли ассірійці походом» та інші перлини декламації. Далі були змагання з читання та правопису. Кілька зубріїв блиснули своїми знаннями з латини. А тоді настала черга головної принади вечора — власних творів старших учениць. Кожна по черзі виходила на край помосту, прокашлювалася, розгортала рукопис, перев`язаний гарненькою стрічечкою, і починала читати, старанно дотримуючи «виразності» й розділових знаків. Теми цих творів були ті самі, що їх свого часу розвивали за таких же нагод їхні матері, а перед ними бабусі та й, певне, всі давніші предки жіночої статі, починаючи від доби хрестових походів. Як-от приміром: «Дружба», «Спогади давніх днів», «Святе письмо і історія», «Царство мрій», «Користь освіти», «Політичні устрої в порівнянні», «Меланхолія», «Дочірня любов», «Заповітні бажання» і т. д., і т. д.

Однією з прикметних рис усіх тих творів була свідома, любовно виплекана меланхолійність; ще однією — марнотратна й невтримна повінь «високих слів»; далі — дурна манера тулити де треба й де не треба особливо «яскраві» вислови та звороти, заяложуючи їх по саме нікуди; а особливо лізла у вічі і прикро вражала настирлива й нестерпно вбога мораль, яка щоразу помахувала своїм куцим хвостом наприкінці кожної з тих праць. Хоч би яка була тема, всі авторки аж вивертали собі мізки, силкуючись виставити її під таким кутом, щоб вона дала найбільше поживи доброчесному й побожному розумові. Облудність таких моральних проповідей очевидна для кожного, а проте вони побутували в наших школах тоді, побутують сьогодні і побутуватимуть, певне, аж поки стоятиме світ. Немає в нашій країні такої школи, де старші учениці не вважали б за обов`язок завершувати свої твори мораллю, і неважко помітити: чим розбещеніша й менш побожна дівчина, тим довша й суворіша мораль її шкільних творів. А втім, досить про це. Гірка правда нікому не до вподоби. Та повернімося до «підсумкового вечора». Перший прочитаний твір мав назву «То оце і є життя?». Може, читач витерпить бодай уривок із нього.

Мандруючи споконвічними шляхами життя, з яким радісним хвилюванням зустрічає юний розум якесь довго очікуване свято! Уява не шкодує рожевих барв і щедро малює звабливі картини. У своїх мріях сластолюбна прихильниця моди вже бачить себе серед святкового натовпу, де всі очі звернені на неї. Її граційна постать у сніжно-білих шатах кружляє в радісному танці, її очі сяють ясніше від усіх, її ніжки ступають легше за всіх у цьому блискучому товаристві.

В таких солодких видіннях час збігає швидко, і настає заповітна година, коли вона має вступити в той рай, про який так жагуче мріяла. Яким прекрасним постає все перед її завороженими очима! Кожне нове видіння чарівніше за попереднє. Та минає деякий час — і вона починає розуміти, що під цією принадною поверхнею ховається марнота й порожнеча. Лестощі, які раніш полонили її душу, тепер ріжуть їй вухо, бальна зала втратила весь свій чар. З ушкодженим здоров`ям і гіркотою в серці вона йде геть звідти, переконана, що земні втіхи нездатні вдовольнити поривань її душі!

І таке далі, й таке інше. Під час читання по рядах слухачів раз у раз перебігав схвальний гомін, чути було перешіптування: «Як мило!», «Як гарно сказано!», «Свята правда!» тощо, а на закінчення, після навдивовижу недолугої моралі, залунали захоплені оплески.

Потім виступила тендітна смутна дівчина з «одухотвореним» блідим обличчям — від пігулок і нетравлення шлунка — й прочитала «поему». Двох строф із неї буде задосить:


Прощання юної міссурійки з Алабамою

 

Прощай, о Алабамо, прощавай!

Гірка розпука точить мені душу.

Всім серцем полюбила я цей край

І ось тепер його покинуть мушу.

Ніколи не забуду я твоїх гаїв, 

Широкого розливу Таллапуси, 

І Талласі тінястих берегів, 

І тихої при сході сонця Куси.

Тож не соромлюся, що я така смутна, 

Що від ридань мені спирає груди.

Мені вже не чужа ця сторона

І не чужі її привітні люди.

Цей край зелених гір, долин і рік

Розкрив мені гостинно свою браму.

І хай заклякнуть члени всі мої навік, 

Як розлюблю тебе я, Алабамо!


Хоч мало хто з присутніх зрозумів, що воно за «члени», проте загалом поему прийняли схвально.

Далі перед публікою стала чорноока й чорнокоса смаглявка, витримала ефектну паузу, а тоді розмірено й урочисто почала:


Видіння

Темна й бурхлива видалася ніч. Навколо престолу небесного не мерехтіло жодної зірки, але глухий гуркіт грому безнастанно лунав у повітрі, і страхітливі блискавиці гнівно спалахували в надхмарних чертогах, ніби зневажали ту владу, яку забрав над ними славнозвісний Франклін. Навіть шалені вітри усі, як один, залишили свої таємничі покої і забуяли над землею так, ніби хотіли зробити цю грозову ніч іще страшнішою.

О цій-от годині, такій похмурій і безпросвітній, моя душа тужила за людським співчуттям, та раптом


Мій щирий друг, моя повірниця у радостій й біді, 

Хранителька моя мені явилася тоді.


Вона наближалася, подібна до одного з тих небесних створінь, що уявляються юним романтичним душам у мріях про осяйний рай, — цариця краси, що не мала ніяких оздоб, крім свого незрівнянного чару. І така тиха й легка була її хода, що жодним звуком не сягнула мого вуха, і, коли б не таємничий трепет, який я відчула при її наближенні, вона промайнула б повз мене, подібно до інших скромних красунь, непомічена й невпізнана. Неземний смуток, мов крижані сльози на шатах зими, лежав на її обличчі, коли вона показала на буяння стихій поза стінами дому й закликала мене звернутися думкою до тих двох істот, що були всередині.


Ця маячня займала щось із десяток списаних від руки сторінок і завершувалася такою гнівною інвективою на адресу всіх, хто не належить до пресвітеріанської церкви, що їй присудили першу нагороду. Всі вважали, що цей твір — поза всяким сумнівом найкращий з прочитаних на вечорі. Вручаючи авторці нагороду, мер містечка виголосив зворушене слово, в якому сказав, що в житті своєму не чув нічого «вищого» і що таким твором міг би пишатися й сам Даніель Вебстер.

Мимохідь зауважимо, що число творів, у яких без кінця повторювалося слово «прекрасний», а прожиті літа іменувалися «сторінками життя», проти минулих років анітрохи не зменшилось.


___________

Наведені в цьому розділі нібито учнівські твори взято без жодних змін із книжки «Проза й поезія одної дами а Американського Заходу», але вони такі школярські з усіх поглядів, що з ними не зрівнялася б і наймайстерніша підробка. (Прим. автора).

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 04.07.2020 14:54  Каранда Галина => © 

Я прочитала примітку.
Думаю, мав бути ще якийсь каталізатор в реалі... або він особисто знав ту даму... 

 04.07.2020 14:53  © ... => Каранда Галина 

Думаю це: Наведені в цьому розділі нібито учнівські твори взято без жодних змін із книжки «Проза й поезія одної дами а Американського Заходу», але вони такі школярські з усіх поглядів, що з ними не зрівнялася б і наймайстерніша підробка. (Прим. автора). 

 04.07.2020 14:12  Каранда Галина => © 

Ага))). Літературні штампи - вони такі: на вікИ!))
Мене теж колись дістали...
А надто явна мораль - це саме те, за що я терпіти не можу сонети, якими всі так захоплюються...
Цікаво, яка була передісторія цього уривку? Що саме так дістало Твена?