В осінню пору на узлісся
Хом’як добився з хлібних нив.
Він нору вирити спромігся,
І вхід між глиці схоронив.
В норі ще декілька комірок
Прорив аж до кубла з боків
Й зерна засипав кілька мірок
З містких защічних лантушків.
Час поринати в сни щасливі,
Бо до зими вже дні бредуть.
Та ці сусіди метушливі…
Снують! Заснути не дадуть!
З дупла несамовиті Білки
На пні стрибають навпрошки!
На шпичаки з сухої гілки
Стромляють ягоди й грибки!
Ще нащось під пеньками всюди
Напхали глоду й жолудів.
– Глід добре їсти від застуди… –
Хом’як з-під листя бурмотів.
Горбок здригнувся над норою –
Що аж груддя в кубло летить.
Хто там осінньою порою,
Забравши спокій, тупотить?!
Розсунув трохи вхід від глиці,
І з нірки вигулькнув Хом’як:
– А! Це сусіди смужколиці!
Не заспокояться ніяк!
Ну й Борсуки! Коріння рити
Задля запасів узялись,
Коли звірята працьовиті
На зиму спати вже вляглись!
Ще б бурмотів услід сусідам –
Недаром глицю відгорнув,
Та жменькою зерна поснідав…
Бочок почухав… Позіхнув…
Вгорнувся в листя й буркнув тільки
В осінню шелестку красу:
– Той глід і жолуді від Білки
З-під пня собі перенесу.
