Раз Рак, що в річці жив на мілководді,
На берег виповз трішечки погрітись.
В цей час Ворона в небі пролітала.
Уздрівши страву з клешнями, зраділа,
Бо зранку ще була голодна, видно.
Тож знизилась, ховатись Раку годі,
Схопила міцно в дзьоб, щоб поживитись,
І дозволу в сердеги не питала.
На осокір над річкою злетіла,
Вже мріяла перекусити ситно.
Озвався Рак: – Ой, птахо швидкокрила,
Я знав твоїх шановних маму й тата –
Що й говорити, здавна були славні!
– Угу! Угу! – Ворона бурмотіла
Хоч дзьоба міцно стиснутим тримала.
– А ще, – продовжив, – Жаба говорила,
Братів та сестер маєш ти багато –
Вони в окрузі добротою знані.
– Угу! – Ворона каркнути хотіла,
Та дзьоб з обідом все ж не розкривала.
– Але, – знов мовив Рак, – Тут кожен знає,
Що ти між них красуня незрівнянна,
Найрозумніша й найгарніша в світі!
– КРАсуня! КАР! – у відповідь гукати
Взялась Ворона й дзьоб розкрила скоро.
Опам’яталась – Рака вже немає.
Від похвальби радіти було рано,
З голодним волом бідкалася в вітті.
А хитрий Рак обідом мався стати,
Та вчасно в річку бовтнув з осокора.
