Українцям

з рубрики / циклу «У полоні моїх почуттів»

Ми кажемо, мовляв, не дав нам Бог

Ні щастя, ні багатства, ні удачі.

Лиш повну хату злиднів і тривог.

На долю нарікаємо і плачемо.

В нас Україна, як якась злидарка

По світу ходить, просить милостиню.

Але ж згадайте, була господарка

У нас велика. Мали повні скрині.

Була в нас воля і була в нас слава.

Були в нас ґазди і були ґаздині.

Була в нас мова і міцна держава.

Усе було, а що лишилось нині?

Розбіглися, як пацюки по світу.

Цураємося рідного здаля.

Ми вже пани, не України діти.

І нарікаємо на Бога й москаля.

Нам звичніше, як "моя хата скраю.

Хай винен хтось, а я не чув й не знав.

Нехай будують або обкрадають

Лиш би мене ніхто не обікрав.

Лиш би мені ніхто не ліз в кишеню.

За гарні очі, щось подарував.

А я своє стиснув міцніше в жменю.

І в банку трилітрову заховав."

Так думає наш нарід, і не може

Піднятися на ноги в повний зріст.

Будуй своє! І Бог нам допоможе…

Це наболіле. Вибачте за зміст.