Жив-був на світі заєць. У ліску
Він звик долати підстрибом тривоги,
Моторним був і справним на віку,
Та вдачу мав ледачкувату трохи.
Хоч бігав швидко, всюди мандрував,
Умів без злості з усіма дружити,
А хатку так собі й не збудував,
Спав просто неба і не звик тужити.
Зустрівся якось заєць із жуком
У теплий день осінньою порою.
Хоч привітався жук, але повзком
На граб забрався й знишкнув під корою.
Куди ж ти, друже? Вуса не ховай!
Для чого вдень до стовбура тулитись?
Наввипередки бігати давай,
Щоб для розваги вдвох повеселитись.
Та жук розваги з зайцем уникав.
– Зима вже скоро, – взявся міркувати,
Дупельце я затишне підшукав
І в ньому хочу хатку збудувати.
А заєць засміявся лиш на те,
– Бо задумку жука не міг збагнути:
– Для чого хатка? Діло це пусте!
Хіба не можна під кущем заснути?
Не відповів нічого жук згори,
Тож заєць десь у ліс помчав стрибками.
А жук у хатці настелив кори,
Щілину входу затулив листками.
Ще й сам до себе стиха жебонів:
– Не марні задля затишку зусилля,
Змайструю столик, спаленьку для снів
І шершня запрошу на новосілля.
Прийшла зима, насипала сніжку,
І зайцю вже нема куди діватись –.
У стужу, хоч і в білім кожушку,
Стрибками й бігом мусить рятуватись.
Як коло граба мчався через ліс,
На стовбур до дупельця приглядався.
– Я все одно б у хатку ту не вліз, –
Зітхнув лиш тихо й далі десь подався.
