Себе тобі переповім...
М. С.
відколи зможу пригадати:
надії, злети, сни і страти...
Пропавши в погляді твоїм...
Можливо, вперше і востаннє
зійшлись на кульці голубій.
І все, що досі - мов не з нами...
Мандрівки снами і шляхами...
Твоя сьогодні. Нині - мій.
Згорить ліхтар за ніч безсонну,
а я, припавши до колін,
розповідатиму, як з ним
усе життя була стороння...
Як він не чув. Не був. Не снив.
Мене нітрохи не любив.
І на очах моїх шалів
з чиїхось губ... з чиїхось брів...
Як я не мала, де іти...
Як сльози кидала у вірші,
аби вони були не гірші
за ті, з осінньої сльоти...
Як я ховалась від знайомих:
не брак часу, а страх людей...
Його ходи... Його очей...
Що раптом з`являться за рогом...
Як я пірнала у пітьму,
маленька дика варіятка...
З гріхом поплутала облатку...
І повз причастя - у тюрму...
Як я хворіла на думки...
Не смійся: він і він по колу...
Близнятами текли рядки...
"Люблю", "ненавиджу", "ніколи"...
Як я ішла і не дійшла...
Шукавши - знову не знайшла...
А ти... Із батьківським теплом
все гладив сплутане волосся...
Немовби про поганий сон,
а не кінець усьому йшлося...
І я повірила у міт.
І вперше за останні роки
із ведмежам твоїм під боком
спокійно спала
без жахіть...
