Поруч замість неї
...Вона...
...Вона – звичайна 17-річна дівчина, яка любила малювати і робити фото... Короткі, пофарбовані у каштановий колір, неслухняні пасма лоскотали її плечі... Її великі глибокі очі мали сталевий відтінок... Ніхто ніколи не бачив там емоцій... Посмішка не торкала її вуста з остраху зіпсувати чисту сувору красу не по-дитячому серйозного обличчя...
...Він...
...Він – звичайний 18-річний юнак... Вова любить грати на гітарі та інколи пише вірші... Русяве волосся, блакитні очі, веснянки... Він дуже емоційний - його очі часто виказують німий подив, збентежені думки, натхнення, захопленість... Але він рідко посміхається - майже ніколи...
...Вона жила з бабусею в цьому районі давно... Часто, сидячи на підвіконні, Інна спостерігала, як гомінке місто поступово завмирало, перетворюючись на величезну сепію з її фото-коллажу, а з часом магістралі засинали, стаючи ескізами, як ті, що зроблені нею в її альбомі олівцями...
...Отак і цього разу – хтось перфарбовував місто в сепію, сонце наповнювало келих терпким вином самотності з гірким присмаком втомленої печалі, а вона спостерігала за цим на підвіконні... Машини залишили у спокої стомлену днем магістраль... Місто перетворилось на велетенську чорно-білу панораму... На годиннику – 21,30... Несподіваний дзвінок у двері вивів Інну з лабіринту думок – хто може бути в такий час? Дівчина поглянула у вічко - незнайомий симпатичний юнак:
– Ви, мабуть, поверхом помилилися? – у спокійному голосі почувся легкий подив.
– Ні, я... Вибач...те за пізній візит... Я ваш новий сусід... Мені... телефон потрібен... Якщо дозволиш...те... – юнак ніяковів під спокійним поглядом сталевих очей.
– Так, звісно... Але, будьте добрі, тихенько – бабуся спить.
...Інна, як зазвичай, лягла десь о другій ночі – вона завжди лягала пізно...
...Як зазвичай, опів на шосту вечора, вона піднялася на дах багатоповерхівки – вона часто сиділа тут, блукаючи лабіринтами думок, у пошуках епізодів для фото чи просто малюючи сюжети ескізів... Дівчина старанно відпрацьовувала новий сюжет малюнку, коли почула на сходах чиїсь кроки... Інна хотіла озирнутися, але тут їй впала в око одна не досить ретельно промальована важлива деталь, і там у кутку нечіткі штрихи, яких вона не помітила, і дівчина стала сумлінно виправляти її олівцем...
Це так захопило Інну, що вона навіть не помітила, як проминули наступні півгодини і геть забула про кроки на сходах... Отже була вкрай здивована, коли побачила, що за рухом її олівця уважно спостерігають:
– Гарно малюєш... А чому янгол закутий? Відпусти його...
Інна підвела погляд - новий знайомий розгледів виразний подив у її сірих очах, що миттєво зник, щойно до свідомості дівчини дійшло, що він дивиться в її очі.
– Ні... Нехай буде поруч... Я не вмію літати...-її погляд з нарису був спрямований кудись за дах, навіть за обрис обрію... Здавалося, вона бачила там щось... Вова поглянув у тому напрямку у спробі знайти те, що привернуло її увагу, але не знайшовши, став пильніше вдивлятися в ескіз.
– Вибач, мені час...-схаменулася Інна, і, схопивши альбом стрімко спустилася сходами... Коробка олівців залишилася лежати. Вова підібрав їх, але в той вечір він довго просидів на даху, а наступного дня її не було вдома - отак олівці досі лишалися в нього на письмовому столі...
...Він сів на ліжко і почав перебирати струни... Раптовий дзвінок у двері, сповістивший про гостю, вивів його з думок - на порозі стояла Інна:
– Привіт...-вона вперше зніяковіла і втупила очі в підлогу, не знаючи, що сказати... Вова отямився від безглуздої мовчанки перший:
– Привіт... Ти, мабуть, за олівцями?
Вона кивнула.
– Проходь. Мені... самотньо - може... чаю?
– Не відмовлюсь...-вона пройшла. Так само дивлячись у підлогу.
Поступово вона розговорилася, але це відчувалося радше у її інтонації, ніж у словах і манерах – вона так само лишалася мoвчазною.
– То ти художниця? – спитав Вова.
– Аматор. – відказала вона.
– Я теж захоплююсь цим, але в мене краще виходить грати на гітарі...
– Якщо хочеш - я можу тобі показати – в мене не один альбом ескізів і фото...
...Так вони перемістилися до її квартири. А олівці так і лишилися лежати на письмовому столі Вови...
...Години зо дві він захоплювався її аматорськими роботами:
– Я... мабуть, вже... піду? – спитав він, стоячи біля дверей.
– Тобі вже час? – Інна стояла до нього спиною і дивилася у вікно. Фраза була сказана машишально...
– Ні, але...
Вона різко повернулася і схопила його за руку – такої стомленої самотністю печалі він не бачив у жодних очах:
– То залишся...-майже прошепотіла вона.
Вова раптом помітив, що на щоці чорний слід від сльози – туш потекла... Руки в неї були надзвичайно холодні...
– Добре...
Інна зрозуміла, що він помітив все і зараз дивиться їй в очі, і від цього знітилася. Відвернулася, витерла слід... Знову повернулася до нього – ні сліду. ні погляду... Більше такою він її ніколи не бачив...
... Потім, десь через півроку, а може й менше, Інна потрапила під машину... Він навіть не встиг попрощатися...
...Він знав про її мрію – власну виставку. І вирішив здійснити це. Взяв усі її альбоми з ескізами та фото-коллажі...
Уже вдома, дістаючи останній найбільший альбом з малюнками з полиці, він впустив його. На підлогу впала коробка з олівцями, і вони покотилися по підлозі... Досі лежали в нього... Всі списані, а один, мабуть, останній – зламаний...
З альбому розсипалися аркуші з малюнками - два привернули його увагу: закутий янгол і... його портрет...
"Вона гарна портретистка... – подумав він, згадуючи слова Інни про закутого янгола – "нехай буде поруч... я не вмію літати..." Вона тепер вільна і може літати, а він – він нехай буде поруч, замість неї..." – по його щоці котилася сльоза, а його вуст торкнулася гірка усмішка теплих спогадів минулого... – Аркуші, немов дні життя... Олівцями ти малювала своє життя... Та от тільки останній ти зламала, недописавши... Нехай він буде поруч... Замість тебе..." – думав він перебираючи струни і вже не стримуючи сліз...
...Сонце наповнювало келих терпким вином самотності з гірким присмаком стомленої днем печалі, а закутий янгол перефарбовував зламаним олівцем місто в сепію...
