26.07.2011 10:46
-
498
    
  1 | 1  
 © Автор Невідомий

Ранок

Главное, наверно, все-таки, это умение прощать и просить прощения. Особенно в любви. Ведь мало признавать ошибки: их надо исправлять. Своевременно.

Ранок обережно постукав у вікно. Сонце торкнулося повік і залишило поцілунок на віях. День усе впевненіше крокував вулицею. 

Я неквапом йду по сонному місту. Воно ще марить солодкими снами. Сонячне тепло і світло наповнюють мені легені. Вітер сміється у волоссі – весна. Юна, грайлива, тендітна... Здавалося б, несмілива; але знітишся ти, коли вона спитає тебе про любов. Коли вона шарітиметься, сміятиметься дитячим сміхом і кульбабками поміж струмків талої води; коли торкнеться несміливим, але впевненим подихом тепла твоєї щоки, коли зазирне сонцем у вічі та скаже: «Завтра ти закохаєшся». І ти знітишся. І шарітимешся, немов дівча-підліток від першого поцілунку. І неважливо, скільки тобі років. 

Але розповідь зовсім не про мене. А про неї. Ну, і за класикою жанру – про нього. Так уже повелося: обов’язково мають бути і вона, і він. Хоча, це банально трохи, і звично, але чогось подобається людям... 

Отже, у місті ранок. Весняний. 

Вона замріяно звела погляд в небо і прошепотіла: «Весна... Виявилося, вже весна...» 

Кожна пора року чомусь навчає. Осінь навчає мріяти, Зима – вірити у казку, Літо – сміятися... А Весна, Весна учить співати. Співають птахи, сміється сонце, краплі, зриваючись з дахів, пишуть власні, ні на що не схожі пісні... І серце – воно теж співає.  

Вона неквапом ішла, невпевнено рахуючи кроки. 

А в калюжах небо, сонячне таке, тепле... І перехожі галасливі... Сміються, шепочуться... Здавалося, хтось відкоркував пляшку Щастя, і піна з бризками обхлюпала все довкола. І весь натовп нереально щасливий. От тільки в неї виявилася парасоля. У самий непідходящий момент. 

Кроки, кроки, кроки... Калюжі, перехожі, тролейбуси, сонце, небо, весна... Талі струмки, сміх, тепло, світло, спів птахів. І в душі весна. Така рання і несподівана, коли непроникна крига холодної байдужості раптово переможена грайливим першим промінням, і болісно рушає з місця; коли уламки минулого чіпляють живу, юну душу, що тягнеться до відвертого світла, немов прокинувшись од тяжкого сна. У такі хвилини хочеться увімкнути музику на всю гучність, і прокричати на весь світ: «Я змогла. Я жива». Коли кожен ранок і безсоння отруєні спогадами, а життя стає теоремою. Коли доводиш, що слова – майже ніщо. Це теж весна. Просто інша. Просто тому, що вона вісімнадцята у твоєму житті. 

Я трохи відступлюся від класики жанру. Пробачте, що моя історія – не просто красивий опис весни та оповідь про посварившихся закоханих із хепі-ендом. Пробачте, що розповідаю все так, як є, а не так як прийнято писати. Адже з правил є винятки? От і це буде винятком. 

І так, ми трохи спинилися. І вона, до речі, теж. Озирнулася довкола. Кадри свідомості спинилися на якомусь приємному спогаді, і вона посміхнулася. Сама до себе, так, як посміхаються діти уві сні. 

Хвилина за хвилиною, день проминув у напівмареві. У такому дивному, піднесеному настрої, коли серце вперто очікує дива, твердо знаючи, що воно трапиться, хоча на вулиці звичайний черговий будений день. Час повертатися з університету до квартири. 

Господи! Боже ж мій, чи ж можна бути байдужим до твоєї весни?! Вона нарешті обвела поглядом усе довкола. І щось затріпотіло у грудях, так радісно, боляче і щасливо. Так сильно і швидко, що ледь не сльози їй з очей... «А я... А він... Потрібен мені...» – п’янка ейфорія поступилася місцем реалії. Яка ж вона вперта часом, ця примхлива панночка Реалія! Безжалісна та егоїстична. Вона затісна, щоб у ній жили такі люди. Надто тісна, і тисне на серце, немов мале взуття. І серце інколи зневірюється та перестає вірити у дива... От так от. 

От так вона поверталася додому. За звичкою міцно притискала до грудей великий зошит із текстами пісень, творами та віршами. «Калюжа... Іще одна...» – їй обридло обходити їх по маленьких непевних острівках надій і талого і снігу, і вона байдуже крокувала просто калюжами, добряче змочивши ноги. Дивилася на заплутані стежки, уламки неба, що відбивалися у калюжі... Коротше кажучи, втупила погляд під ноги. Власне кажучи, через що її щоденник і вилетів з її рук, бо вона зіштовхнулася з юнаком. 

– Привіт. Ти чого така розгублена? – посміхнувся він до неї. Замість відповісти, вона знизала плечима і знітилася. 

– Весна на вулиці, а ти засмучена... Так не годиться. До речі, ось, тримай. – він простягнув їй троянду. Це був один із учасників студентського гуртка, який напередодні 8-го Березня вітав дівчат просто стоячи на вулиці і даруючи перехожим представницям прекрасної статі квіти. 

– Дякую... – вона зачудовано дивилася на пуп’янок і несвідомо насолоджувалася п’янкими пахощами. 

Кілька слів, і вона побігла додому, а він пірнув у натовп у пошуках. 

Кілька годин ейфорії, враження після приємного, але потім знову рамки реалій. Сумний самотній вечір. І ніхто не має прийти. Сумує тиша в квартирі, і в чашці недопитий день, і хтось геть чужий покладе в каву рафінад... Ні, солодка кава – то надто. Я, звісно, не люблю рамки та канони, приправлені класикою жанру, але треба розкривати правду, і хоч у чомусь дотримуватись правил. Тим паче, їм цього разу пощастило – за класикою, страждаючі, чи самотні, чи стомлені п’ють міцну каву без цукру. 

Хоча, я і тут відступлюся. Не буває правил без винятків, а життя – не теорема. Не може бути у всіх один жест означати одне і теж. І в мене так. Усі п’ють міцну каву без цукру, а вона просто любить не надто солодку. Так, просто не до смаку. 

А так хочеться дива чи якоїсь казки... Вісімнадцята весна вперше. І востаннє. Таке буває тільки раз в житті... 

Ура! Сталося! Диво! Так, воно прийшло таки... Серце шалено закалатало і заспокоїлося... Радісна мить після тривалого очікування... Диво прийшло. І зараз воно стояло на порозі та дзвонило у двері. Хто? У тім-то й справа, що нікому... Хтось. Просто диво. 

Вона тихенько підійшла і стала навшпиньки: дивно, може цей юнак помилився квартирою? Але відчинила, зіщулившись від вогкого подиху застудженого оманливим весняним теплом вітру: 

– Привіт... Ти щоденник забула... 

– На жаль, тільки щоденник... Усе інше я пам’ятаю. – як це вона не розгледіла, на кого наштовхнулася? Причина її болісної вісімнадцятої весни... Єдине раз таке буває, а він, так зіпсував... 

– А найголовніше? Найголовніше пам’ятаєш? 

– Що? 

– Я тебе люблю... 

Збентежена весна шепотілася з вітром та містом, гуляла по дахах під зоряним небом... Зірки шарілися над планетою... Закохане вісімнадцятою весною життя... 

Ранок минув. 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 31.03.2012 22:38  Сашко Новік 

роботу над помилками зробимо в іншому житті)