P.S. твоя LY
...Самотній Дощ пішов. Тихцем, непомітно, не сказавши нікому ані слова. Навіть сліду не лишив. Навіть їй, тій, що вночі крадькома плакала з його нерозказаних сумних історій. І ніхто цього не помітив. Крім неї, звісно. Хтось був заклопотаний, хтось радів снігу, комусь обрид Дощ, комусь просто було байдуже. Тепер сніжинки несміливо торкалися каптурів юрби, цікаво тицяючись в обличчя. А байдужий натовп і далі сновигав стомленим містом, мов примара. Важке налите свинцевими думками небо спиралося на багатоповерхівки і пліткувало з ними.
...Вона стояла біля вікна і дивилася, як вітер гнав слухняних білих чомучок, що допитливо зазирали у вікна-очі будинкам. Її плечі здригнулися. І зовсім не від холоду: по склу котилися гарячі краплинки. Якби не межа байдужого скла – чомучки поєдналися б у тандемі сліз.
...Вона полюбила Дощ. І він її теж. Чия то провина, що Осінь дала йому такий гордовитий норов вільного страдника? Мабуть, нічия... В тім то й справа, що нічия... Адже безглуздо звинувачувати людину, що вона просто слабкіша за своє его? Напевно...
...Знову Зима. Вкотре... Знову сніг... Він, її Дощ, блукає вулицями. Він зрадив собі, заради неї. Заради тої дівчинки, що полюбила його сумні казки. І повернувся. І вона, його маленький любий полохливий Рудик, теж блукає вулицями... Жорстока дама Доля одним помахом руки змінила їх маршрути, переплутала думки, вулиці. І вони блукають паралельним вулицями. Він згадував, за що він її полюбив. Очі? Такі як у всіх. Він же не винен, що там, у глибині її очей, заблукало осіннє сонце? Не винен. І не його провина, що осінній вітер бентежить думки його любого полохливого маленького Рудика. То ж не їх воля, що вона руденька...
...А вона теж блукає вулицею. І теж згадує. І не її провина, що вона полюбила того сумного казкаря із латаною осіннім листям парасолею. І він не винен, що його вітер восени теплий. Його і тільки його.
...Проте він змінився. Він зрадив свою безглузду звичку заради неї, тієї, що крадькома плакала з його сумних нерозказаних історій.
...На мить Час виборов у Долі трон. І вулиці, якими блукали Рудик і Дощ, перетнулися. Вони зустрілися. Він здавався їй таким знайомим, але трошки не таким. Інакшим. Вона не впізнала, і несміливо, як торкалися сніжинки їх облич, тихенько спитала:
- Пробачте, пане... Ви мені здалися знайомим... Чи Ви не знаєте Доща?
-Отого, що з латаною осіннім листям парасолею? Сумного казкаря? - перепитав Дощ, він теж її не впізнав.
-Так. Його. Знаєте? - вона дихала холодним болем минулого, і від того в голові в неї паморочилося.
- Йому щось переказати? - обережно поцікавився він, залишивши запитання без відповіді на поталу Долі.
- Перекажіть йому, що я його чекаю... Нехай лишить у мене на підвіконні бодай слід... Я його чекаю... - відказала Рудик, часто кліпаючи віями, щоб остаточно не розплакатися.
- Хто Ви? Він знає Вас? - щось до болю знайоме було у цій звичці кліпати. Рудик кліпала так само, але під кінець історії ніколи не втримувалася, відверталася і плакала. А потім поверталася, ніби нічого не трапилося. Проте вона завжди забувала про туш – чорні сліди-потоки зрадницьки виказували, і Дощ посміхався – у цьому було щось дуже миле його осінньому серцю.
- Я? Просто скажіть йому LY. - намалювала вона на снігу і закліпала ще частіше.
- Чому LY? - не вгавав Дощ.
- Просто скажіть йому, він зрозуміє, чому. Я йому обіцяла, що нікому не скажу цього, крім нього... - відказала вона. «А він обіцяв, що нікому не розповідатиме нікому мої казки, крім мене...» - подумала Рудик.
- А він Вам нічого не обіцяв? - поцікавився Дощ.
- Обіцяв... Але не сказав, чи повернеться... - сумно зітхнула Рудик.-То Ви його не знаєте часом? - перепитала вона. Дощ не відповів. Він задумливо дивився на LY, намальоване на снігу.
- Ви йому перекажіть, якщо побачите... Просто скажіть, що його чекає його LY. А він усе-усе зрозуміє. І, можливо, повернеться. До побачення. - Рудик повернулася і пішла додому.
...Тієї ночі Дощ довго-довго сидів біля напису на снігу. А під ранок прийшов до її вікна. На склі було щось на кшталт листа:
«Мій Дощ... Я страшенно за тобою сумую. Ти, мабуть, собі уявити не можеш як. Мені дуже бракує твоїх сумних казочок. Повертайся. Я завжди тебе чекатиму.
Його любий маленький полохливий Рудик, що зажди страхалася злого Вітру зараз їхала у міському тролейбусі, і знову старанно пальчиком малювала на склі якісь закарлючки. І на склі біля таксофону вона малювала ті закарлюки (бо цей неуважний сумний казкар з полатаною осіннім листям парасолею загубив телефон), що вночі залишила їх на снігу «незнайомому пану, показуючи підпис, щоб він передав сумному казкареві Дощу, тому що з полатаною осіннім листям парасолею».
...А він написав коротко:
«Мій любий маленький полохливий Рудику! Я тут, і завжди поруч.
P.S. твій теж LY»
...Рудик часто гуляє за руку з Дощем вечірніми вулицями, і вони разом розповідають білим чомучкам їхню щасливу казочку, як Час виграв Долю. А на питання, чому у них однаковий підпис LY, вони відповідають дуже просто, тільки одне одному. Вони просто дивляться одне одному в очі і кажуть в один голос:
-Тому що Love You. - і щасливо сміються над страшним злюком Вітром.
