Вокзальне
Та єдине, чого справді тобі хотілося за життя -
Це тепло, нескінченне тепло від його обіймів.
Від яких, здавалось, закінчується небуття
І десь біля серця раптово вселяється мрія.
Та єдине, чого потім так бракуватиме щемко -
Колір його очей, коли він дивиться в небо,
І блакить розчиняється в ньому та ллється дощем
Живої води та любові - просто таки на тебе.
Та єдине, чого не можливо насправді знайти -
Це можливість не йти. Гіркий розпач прощальних цілунків.
Бо насправді нікуди не хочеться йти,
Та усе, що маєш - квитки та на згадку - дрібні подарунки.
І розгтягують простір собою - вагони, перони, вокзал,
Все, що маєш - рюкзак і останні слова. І надію.
Він, вона, хто до кого в цей раз приїжджав,
Хто чекав, хто чекає, хто мріє, хто вірить...
>Хмельницький, 2021
