Коли старієш
старіє все –
слова, дерева
сонце, люди, хвилі…
старіють мертві та живі
ненароджені, забуті…
старіють діти
граючись в дворі
здавалося б в щасливому безчассі…
кохання юне
полохливе і ламке
й цілунку першого ще не пізнавши
теж робиться старим
блідим, огидним, марним…
завзяття повносилих й молодих
дарма що греблі рве
потоками бурхливої наснаги
також нікчемне, безпорадне і старе
уже від самого початку…
старіє все
бо вже колись було….
бо ж не старіє тільки те
чого ще не було…
якщо ж уже колись було
то буде знову й знову
в тобі, у інших, у будь-кому
лишень таким, яким було –
все менш привабливим
набридливим, банальним
до сорому наївною марнотою марнот…
у світі все старе
як світ
міняються лиш цяцьки
які наповнюють смітник
звільняючи місця для нових цяцьок…
цяцьок чи цицьок?..
молоді ж сприймають світ
за цицьку для розваг…
і тільки в старості
на смітнику життя
збагнуть:
авжеж, вони й були цяцьками…
так, безсумнівно, мудрість –
це хвороба
хто б що не говорив!..
і молодість палку
старим як світ недугом
вражає перш за все…
чи пак одужання?..
пробудження з важкого сну?..
в якому лихоманка била
скаженим шалом молодої сили
примарами гарячої уяви
душу тьмарила і світ…
старієш…
мудрість відкриває очі
й поволі забирає все…
усе, що мав
усе, що трапилось, цвіло
ввижалось першим, неповторним
що так чекав, шукав, плекав
так віддано любив і ненавидів…
тепер усе не так
тепер все молоде –
старе
так заяложене повтором глупств
нахабства, крику, сили
що вже аж нудить від краси
від рвійності
від ревності
від ревнування
від сонцем втомлених лугів
пизди
пизди
пизди
роси на ярих стеблах
що гнуться й гнуться до землі
допоки не змішаються із гноєм
лона…
скрізь одне гниття
потоки поту, слизу, крові і лайна
чавкання
бурчання
і смердіння…
гниття
гниття
гниття
і більш нічого –
в утробі молодих згниває світ
а у старих гниє утроба…
