Взялася якось матінка сорока
Чималий горщик каші зготувати,
Хоч конче знала – буде їй морока
Сороченя мале нагодувати..
Зварила, бо ж малятко їсти хоче,
Із ложкою сидить напоготові,
Та скуштувало й «НЕСМАЧНА!» стрекоче.
Прийшлось віддати з миски всю котові.
Над горщиком сорока знов нависла
Сороченяті каші насипає,
А те лиш дзьобом покривило: – КИСЛА!
Ну що ж, нехай хоч півень подзьобає.
Зняла матуся з горщика заслону,
В дитяти знову каші повна миска…
Вже й цупить гуска кашу НЕСОЛОНУ,
Сова ГІРКУ їсть, аж очима блиска.
На підвіконні примостилась білка,
НЕАПЕТИТНУ кашу куштувати…
Злетілись галки, аж тріщала гілка –
НУДКУ спішили в вола пакувати.
А таргани сповзлися табунами,
Остатків їм сорока не жаліла.
– Діли, – шуршали, – порівну між нами,
Бо нам найкраща каша ПЕРЕМЛІЛА.
Прийшло й маля просити в мами їжу,
Бо ж облизня за голод не сховати:
– Іще звари цю кашу НАЙДОБРІШУ,
Не буду більше я вередувати!
