Банкет, або лапіфи
з рубрики / циклу «ЛУКІАН»
ФІЛОН І ЛІКІН.
ФІЛОН. (1) Кажуть, Лікін, що ви дуже весело відгуляли вчора на обіді у Арістенета: і якісь промови філософські виголошувались, і сварка чимала через них виникла, а після – якщо мені не брехав Харін – так навіть до бійки дійшло діло, і, врешті-решт кровопролиттям завершилась вся ця застільна бесіда.
ЛІКІН. Звідкіля ж, Філоне, міг знати про це Харін? Адже він не обідав з нами.
ФІЛОН. Казав, що від Діоніка чув, від лікаря. Сам же Діонік, я думаю, був серед тих хто обідав.
ЛІКІН. Ну, звісно ж, був. Однак він не з самого початку був присутнім при всіх цих подіях: він з’явився пізніше, майже в середині битви, незадовго до перших поранень. Тому дивно, якщо Діонік зумів передати щось точно, не будучи сам очевидцем того, з чого почалася сварка, яка закінчилась кровопролиттям.
ФІЛОН. Саме тому, сам Харін запропонував нам, - якщо би ми побажали почути правду про те, як все це сталося, - звернутися до тебе, Лікін. Діонік теж говорить, що сам він не був свідком всього, що сталося, ти ж в точності знаєш про цю пригоду. Також і самі промови ти зможеш згадати, так як ти слухав їх не на піввуха, а з повною увагою. Тому, сподіваюсь, ти не забаришся пригостити мене приємним цим частуванням, приємніше якого, не знаю, чи знайдеться для мене інше, тим більш, що бенкетувати ми будемо тверезими, мирно, без кровопролиття, подалі від стріл противника. Скажи: чи старі, якось порушили своїм безчинством порядок обіду, чи тільки молодь, збуджена незмішаним вином, почала говорити і робити щось вже зовсім не потрібне?
ЛІКІН. Ти вимагаєш, Філоне, щоб я по-хлоп’ячому виніс цю пригоду назовні і докладно розповів про неприємності, що сталися за вином, в оп’янінні, тоді як слід було би все забути і вважати це справою бога Діоніса, який не залишив, мабуть, - наскільки я знаю – жодного чоловіка не посвяченого в свої вакхічні таїнства. (2) Дивись, чи не властиве лише людям злим допитуватися про подробиці події, яких краще не виносити з гулянки, йдучи з неї. Недарма поет сказав: ненавиджу тих, «хто пам’ятає, що було на банкеті», і Діонік неправильно зробив, розказавши про все те Харіну і розкидавши багаті недоїдки, залишені поважними філософами. Я ж – і не проси! – не скажу ні слова.
ФІЛОН. Я бачу, ти ламаєшся, Лікін! Хоча переді мною не варто було б так робити – адже я точно добре знаю, що тобі самому сильніше хочеться розповісти, аніж мені тебе вислухати. Мені здається, що якби в тебе не було слухачів, готових тебе вислухати, ти б із задоволенням підійшов би до першого - ліпшого стовпа або до статуї і все би перед ними розповів, одне за другим, не закриваючи рота. І, право, якщо я згоджусь залишити тебе у спокої, ти не даси мені піти, не вислухавши тебе, але почнеш утримувати, підеш проводжати і будеш мати в мені потребу. Так от: я теж у свою чергу почну ламатися перед тобою, і, якщо тобі так хочеться, - піду і розпитаю про це іншого, а ти говори, будь ласка.
ЛІКІН. Тільки не треба сердитись! Я розповім все, якщо тобі вже так цього хочеться, тільки з умовою, щоб ти не розповсюджував далі.
ФІЛОН. Якщо я ще не зовсім забув, що за людина – Лікін, то ти сам це краще зробиш і не забаришся розповісти всім, так що в мені і потреби жодної не буде.
Але ось що скажи мені, перш за все: чи не з приводу одруження свого сина Зенона пригощав вас Арістенет?
ЛІКІН. Ні! Навпаки, він сам видавав дочку Клеантиду за вивчаючого філософію сина Євкрита, лихваря.
ФІЛОН. Зевсом клянусь, красень – хлопчина! Тільки він ще, сказати по правді, ніжний і трохи зелений для шлюбу.
ЛІКІН. Не знайшлось, мабуть, іншого, більш підходящого, - а цей і скромний, як здається, і до філософії прагнення має, та до того ж єдиний син у багатія Євкрита, - ось Арістенет і вибрав його з усіх інших в женихи.
ФІЛОН. Це, звичайно, немаловажна причина – багатство Євкрита!... Однак, Лікін, хто ж був присутнім на обіді?
ЛІКІН. Всіх гостей перераховувати було б, мабуть, безцільно. З людей, маючих стосунок до філософії і красномовству, - про них, думаю, тобі хочеться більш за все почути, - були присутніми: Зенотемід зі Стої і з ним Діфіл, названий Лабіринтом, - учитель сина Арістенета Зенона; з перипатетиків був Клеодем, - знаєш: базіка, викривач, «наш меч» або «ніж», (3) як називають його учні. Також і епікуреєць Гермон був там. Як тільки він увійшов, так зразу ж стоїки насупилися і відвернулись від нього, і було очевидним, що вони гребують ним, як наче він який-небудь батьковбивця, проклята людина. Всі вони, перераховані як друзі Арістенета і завсідники, були запрошені на обід, і з ними разом також граматик Гістієй і вчитель красномовства Діонісодор.
Окрім того з боку жениха, Херея, був у числі гостей платонік Іон, вчитель молодого чоловіка, - такий урочистий на вигляд і схожий на бога, з елегантним обличчям; «Правилом», багато хто називає його, маючи на увазі прямоту його думок. І коли він увійшов, всі перед ним розступилися і зустріли, наче він стояв вище за них. Взагалі ця подія – присутність серед гостей дивовижного Іона – нагадувало відвідини банкету якимось божеством.
Коли вже прийшов час лягти за столи, так як майже всі гості зібралися, то направо від входу увесь довгий стіл зайняли жінки, яких було чимало, і серед них – наречена, вся закутана в покривала і оточена жінками. Напроти входу місця зайняла решта людей, кожен відповідно до своєї гідності.
А навпроти жінок першим лежав Євкрит, поряд з ним Арістенет. Потім виник сумнів: чи повинен попереду лежати стоїк Зенофемід, через свій похилий вік, чи Гермон – епікуреєць, як жрець владик - Діоскурів і представник одного зі знатних родів у місті. Зенофемід, однак, вирішив це питання, зробивши заяву: «Арістенет, ти мене на друге місце покладеш, після оцього ось мужа, - для того, щоб не сказати нічого гіршого, - епікурейця: я піду і покину твій банкет». Зразу ж Зенофемід підізвав свого слугу і, здавалось, зібрався йти. Але Гермон сказав: «Отримай, Зенофемід, перше місце! Та тільки, полишаючи в стороні все інше, ти повинен був би дати мені місце, як жерцю, якщо, навіть ти зовсім зневажаєш Епікура».
«Не сміши мене - заперечив Зенофемід, - жрець з епікурейців!» - і, сказавши це, він ліг, а після нього все-таки Гермон; потім перипатетик Клеодем, затим Іон і за ним жених, потім я, біля мене Діфіл, за Діфілом його учень Зенон, далі ритор Діонісодор і граматик Гістієй.
ФІЛОН. О-го, Лікін! Та це якийсь там музей, храм наук – гулянка, про яку ти розказуєш: майже всі вчені мужі. Що стосується мене, я схвалюю Арістенета: справляючи найбажаніше свято, вирішив він гідним перш за все пригостити людей наймудріших і, що саме головне, кожної філософської школи, - і не так, щоб одних запросити, а інших ні, але всіх, без будь-якого розбору.
ЛІКІН. Це тому, мій друже, що Арістенет не такий, як більшість багатіїв: для нього просвіта не є байдужою, і більшу частину життя він проводить у спілкуванні з подібними людьми.
Отже, ми пригощалися спершу у повному спокої. Наготовлено було багато всякої-всячини. Втім, я думаю, немає жодної потреби все це перераховувати: підливи, пиріжки, солодощі – всього було доволі.
І ось Клеодем, нахилившись до Іона, сказав: «Подивись-но на старого, - я зрозумів, що він мав на увазі Зенофеміда. – Як він начиняється закусками! Весь плащ у нього залитий юшкою, а скільки шматків він передає своєму слузі, що стоїть позаду, в упевненості, що ніхто цього не помічає, і, забуваючи про тих, хто лежить нижче за нього. Вкажемо на це Лікіну, щоб у нас був зайвий свідок». Мені, одначе, не було ніякої потреби у вказівках Іона, так як я ще задовго до них все це роздивився зі свого місця, зручного для спостерігання.
В той час, коли Клеодем говорив, увірвався незваний кінік Алкідамант з загальновідомою пласкою лірикою: «Менелай без зову з’явився». (4) Звичайно, більшості присутніх його вчинок здався безсоромним, і вони, в лад йому, відповіли готовими дотепами: «Менелай, ти втратив розум», або:
«Але не до вподоби прийшлося, сину Атрея…» (5)
бурмочучи про себе інші, підходящі до випадку, влучні та милі жарти. Відкрито ж ніхто не наважувався говорити, так як всі відчували страх перед Алкідамантом, цим воістину «доблесним крикуном», здатним облаяти тебе гучніше за всіх кініків, - чому він здавався краще всіх і для кожного був причиною найбільшого жаху.
Сам же Арістенет, уславивши Алкідаманта, запропонував йому зайняти перше-ліпше місце і сісти біля Гістієя і Діонісідора.
«Йди геть, - відповів той, - баба я, по-твоєму, чи що, чи якийсь мамин синочок, щоб сидіти на кріслі чи на лавці, подібно до вас: простяглися ледве не на весь зріст на подушках і пригощаєтесь, підстеливши під себе пурпурові тканини. А я і стоячи можу пообідати, прогулюючись і закушуючи. А якщо вже зморюся, розстелю на підлозі свого плаща і ляжу, спираючись на лікоть, як зображають Геракла».
«Нехай буде так, - відповів Арістенет, - якщо тобі це приємніше». І ось після цього Алкідамант почав ходити взад і вперед, навколо і закушувати подібно до скіфів, перекочовуючи туди, де багатше пасовище, і слідуючи за слугами, що обносили стравами.
Однак, і насичуюсь в такий спосіб, Алкідамант не залишався без діла, одночасно розмірковуючи про чесноти і порок і насміхаючись над золотом і сріблом. Так, він спитав Арістенета, для чого йому потрібні всі ці чаші, багаточисельні і дорогі, коли і глиняні могли б послужити ту саму службу. Він вже явно ставав надоїдливим, але цього разу Арістенет заставив його замовкнути, кивнувши хлопчику і звелівши йому подати Алкідаманту добрячих розмірів кубок, наповнивши його міцним вином. Арістенет думав, що знайшов чудовий спосіб, не знаючи, початком скількох бід стане цей посланий ним кубок. Алкідамант взяв кубок, деякий час помовчав, потім кинувся на підлогу і розлігся, напівголий, згадуючи свою погрозу, - і міцно опершись на лікоть, а в правій руці тримаючи кубок, як зображають художники Геракла в печері Фола. (6)
Вже і серед інших гостей без відпочинку заходила кругова чаша, почалися здравиці, зав’язались ніжні бесіди, і були внесені світильники. Між тим я помітив, що приставлений до Клеодема хлопчик, красунь-виночерпій, крадькома посміхається, - я вважаю за потрібне згадати про всі ці подробиці частування, а в особливості, коли вони мали за мету зробити банкет ще більш вишуканим; я зразу ж почав придивлятися, чому ж це хлопчик посміхається. І ось, трохи згодом, хлопчик підійшов взяти у Клеодема чашу, той же при цьому і пальчика йому потиснув і дві, по-моєму, драхми йому разом з чашею вручив. Хлопчик же на потиск пальця знову відповів посмішкою, але не помітив, по-моєму, грошей, так що не підхоплені ним дві драхми наробили шуму, упавши на підлогу, і обидва вони досить помітно почервоніли. Сусіди дивувалися, що б це могли бути за гроші, так як хлопчик говорив, що він не впускав їх, а Клеодем, біля якого виник цей шум, не показував виду, що це він їх упустив. Отже, перестали турбуватися і не звернули на це уваги, тим більш що мало хто це бачив, за виключенням, по-моєму, одного тільки Арістенета, так як через деякий час він змінив прислужника, непомітно відіславши першого. До Клеодема ж, кивком голови приставив іншого більш старшого, якогось здоровенного погонича мулів чи конюха. Ця подія таким чином - гарно чи погано, але минула, хоча і могла привести до великої ганьби Клеодема, якби вона стала відомою серед гостей і не була миттєво погашена тим, що Арістенет ловко відвів в сторону хміль.
Між тим кінік Алкідамант, який вже був п’яним, узнавши, як звати дівчину що виходила заміж, зажадав спільного мовчання і звертаючись у бік жінок, гучним голосом заявив: «П’ю за твоє здоров’я, Клеантидо, іменем Геракла, мого покровителя». Коли ж всі на це розсміялися, він сказав: «Ви смієтесь, негідники, що я випив на честь нареченої в ім’я мого бога, Геракла? Але будьте певні: якщо вона не прийме від мене кубка, в неї ніколи не народиться такий син, як я: непохитний мужністю, вільний думкою і тілом настільки могутнім». І з цими словами він оголився майже до повної безсоромності.
Алкідамант же, розсердившись, піднявся з підлоги, кидаючи злісні, блукаючі погляди, вочевидь не збираючись далі підтримувати мир. Можливо, що він зразу ж опустив би на кого-небудь свою палицю, якби не внесли, якраз вчасно, величезний солодкий крендель, при погляді на який він став більш смирним, відкинув гнів, і взявся його поїдати, йдучи услід за блюдом.
Більшість присутніх вже напилась, і все приміщення банкету було сповнене криками. Оратор Діонісодор виголошував вибрані місця зі свої промов і приймав похвали рабів, що стояли позаду нього. Граматик Гістієй, що лежав нижче нього читав вірші, змішуючи воєдино Піндара і Гесіода, і Анакреонта, так що з усіх поетів у нього виходила єдина і дуже забавна пісня. З особливим почуттям, наче передрікаючи те, що повинно було невдовзі статися, він читав:
Щит зі щитом зіштовхнули…
Разом змішалися й стогін мужів і переможнії крики. (7)
Зенофемід же взяв від свого слуги якийсь дрібно написаний рукопис і взявся читати його вголос.
Коли слуги, що подавали наїдки, зробили, як це зазвичай буває, невелику перерву, то Арістенет постарався, щоб весь цей час був для гостей не без приємності, не залишався пустим, а тому велів увійти скомороху і розповісти або показати що-небудь смішне, бажаючи ще більше розвеселити бенкетуючих. І от з’явився потворний чолов’яга з головою, поголеною так, що тільки на маківці стирчало декілька волосин. Він протанцював, всіляко кривляючись і ламаючись, щоб здаватися смішнішим; потім, відбиваючи такт, прочитав декілька жартівливих віршів, перекручуючи слова на зразок єгиптян; нарешті почав підсміюватись над присутніми.
Всі гості сміялися, стаючи предметом жарту, коли ж скоморох кинув Алкідаманту один зі схожих жартів, назвавши його «мальтійським песиком», (8) - той розсердився. Втім, вже давно було видно, що він заздрить успіху шута, що приворожив бенкетників; отже, Алкідамант скинув з себе плаща і почав викликати насмішника битися з ним на кулаках, у випадку ж відмови обіцяв прибити його своєю палицею. І ось злощасний Сатиріон, - так звали скомороха, - ставши у відповідне положення, почав битися. Найцікавіше це було видовище: любомудрий муж, що піднявся на скомороха і то завдаючи удари, то отримуючи їх у відповідь. З присутніх одні червоніли від сорому, інші сміялися, поки, нарешті побитий супротивником Алкідамант не відмовився від змагання, опинившись переможеним гарно тренованим чоловічком. Насмішок, звісно, сипалось на них з усіх сторін немало.
В цей-то час і підійшов лікар Діонік, трохи пізніше після змагання. А затримався він, як сам говорив, лікуючи флейтиста Поліпрепонта, охопленого гарячкою. І дещо навіть забавне розповів лікар Діонік. За його словами, він прийшов до флейтиста, ще не знаючи, що недуга вже заволоділа ним; той же, швидко вставши з ліжка, запер двері і, вийнявши ножа, передавши Діоніку свої флейти, наказав грати. Потім, коли Діонік виявив своє невміння, хворий почав бити його по витягнутим долоням ременем, який тримав в руці. В настільки великій небезпеці Діонік, нарешті придумав наступне: він викликав флейтиста на змагання на таку-то кількість ударів і першим зіграв сам – звичайно ж, зовсім ніяк, після чого, передавши флейту хворому взяв від нього батіг і ніж і зразу ж викинув їх через вікно – назовні, у двір. Потім, уже в більшій безпеці, він схопився з флейтистом, закликаючи на допомогу сусідів, що врятували його, виламавши двері. Показував він і сліди від ударів і декілька подряпин на обличчі. Потім Діонік, розповідь якого мала не менший успіх, чим жарти скомороха, приткнувшись до столу біля Гістієя, почав пригощатися тим, що ще залишалось.
Звичайно, не інакше як яке-небудь божество привело до нас цього чоловіка, який виявився дуже корисним в тому, що незабаром і сталося.
А саме: на середину, де ми бенкетували, вийшов раб, говорячи, що прийшов від Етімокла – стоїка; в руках у нього був лист, і він заявив, що його хазяїн велів голосно прочитати цього листа серед тих, хто зібрався і зразу ж повертатися додому. Отримавши, само собою, дозвіл Арістенета, раб підійшов до світильника і почав читати.
ФІЛОН. Мабуть, похвальне слово, на честь нареченої або вітального вірша до весілля, одного з тих, які зазвичай пишуться?
ЛІКІН. І ми, звісно ж, подумали те ж саме: однак, виявилось дещо, навіть віддалено не схоже: в листі було написане наступне:
«Етімокл – філософ – Арістенету. Яке моє ставлення до будь - яких обідів – тому все моє минуле життя могло би бути свідоцтвом, бо, щоденно отримуючи докучливі запрошення багатьох, що набагато перевершують тебе багатством, я все-таки ніколи не прагнув слідувати цим запрошенням, знаючи, скільки гамору і безчинств відбувається на пиятиках. Лиш на тебе одного, думаю, для мене буде справедливим образитися за те, що, досить довгий час всіляко мною шанований, ти не вважав за потрібне включити і мене до інших твоїх друзів – лиш я один опинився тобою обездоленим, хоча і живу з тобою по сусідству. Отже, я печалюсь більше всього через твою надзвичайно велику невдячність: бо для мене щастя – не в шматку смаженого кабана чи зайця, не в кускові кренделя, - все це я і у інших, розуміючих пристойності, досхочу можу скуштувати. Ось і сьогодні я мав можливість пообідати на розкішному, як кажуть, обіді у мого учня Паммена, але, незважаючи на його благання, я відхилив запрошення, через свою глупоту, приберігаючи себе для твого дому.
Ти ж, зневаживши нами, інших пригощаєш. Втім, це зрозуміло: адже ти ще не вмієш відрізняти краще і не маєш уяви, здатної досягати суті речей. Але я знаю, звідкіля це йде: від твоїх достойних філософів, Зенофеміда і Лабіринта, уста яких – нехай обмине мене кара Адрастеї – я міг би, здається, зразу ж загородити всього лише одним силогізмом. А не то: нехай хто-небудь з них дасть означення, що таке філософія? Або хоча б ось це, найперше: чим відрізняється душевна властивість від душевної здатності? Я вже і говорити не хочу про які-небудь важкі питання з «рогами», з «купою» чи з «женцем». (9) Але можеш користуватися обраним суспільством, я ж, вважаючи за благо одне лиш прекрасне, легко знесу своє безчестя.
Втім, щоб ти не зміг потім вдатися до свого виправдання, начебто в такій метушні і клопотах ти просто забув про мене, я сьогодні двічі тебе привітав: і вранці перед домом, і пізніше, коли ти приносив жертву в храмі Діоскурів. Це все я говорю, щоби захистити себе в очах присутніх.
Якщо ж тобі здається, що я серджусь на тебе тільки за обід, то приведи собі на пам’ять оповідання про Ойнея: (10) ти побачиш, що і Артеміда розгнівалась, коли її одну обійшов він, звершуючи жертвопринесення і пригощаючи інших богів. Ось як говорить про це Гомер:
Духом засліплений, він чи забув, а може й не думав.
І Еврипід:
Калідон – та країна, навпроти землі (11)
Пелопа – розкинулись тучні поля.
Також і Софокл говорить про Ойнея:
Жахливого вепра на поля його (12)
Наслала донька Латони, далекосяжна.
Це найменше з того багатого що у мене є я привів, щоб ти зрозумів, яким ти знехтував мужем, віддавши перевагу пригощати Діфіла і навіть власного сина йому доручив. Не дивно: вчитель приємний для юнака і сам отримує задоволення від спілкування з ним. Якщо би мені не було соромно говорити про подібні речі, я б ще зміг дещо прибавити, в справедливості чого, якщо побажаєш, ти зможеш впевнитись, розпитавши дядька Зенона. Але не гідно бентежити весільну радість і говорити погане про інших людей, в особливості звинувачуючи їх в таких безсоромних діяннях. І хоча Діфіл заслуговує того, зманивши від мене двох учнів, - але я... я, в ім’я самої філософії буду мовчати. Окрім всього сказаного, я наказую своєму рабу, - навіть, якщо ти запропонуєш йому для передачі мені шматок свинини чи оленини, або взамін обіду пирога, бажаючи виправдати себе, - нічого не брати, щоб люди не подумали, наче я за цим посилав його».
Поки читався цей лист, друже, я весь рясно пітнів від сорому і, воістину, хотів, за відомою поговіркою, щоби розступилася переді мною земля, коли я бачив, як присутні при кожному слові посміхаються, а особливо ті, хто особисто знав Етімокла, сивоволосого і шанованого на вигляд чоловіка. І дивувалися, звісно, як це вони могли не помітити, що він, власне, собою являє, обдурені його довгою бородою і суворим виразом обличчя. Мені здавалось, що Арістенет не по недбалості обійшов його, але був впевнений, що той, отримавши запрошення, ніколи не прийме його і не допустить себе ні до чого подібного, а тому не вважав за потрібне і починати це діло.
Отже, коли раб, нарешті, закінчив читати, погляди всього столу звернулись на пару Зенона і Діфіла. Налякані, збліднілі, вони своїм збентеженим виглядом підтверджували справедливість звинувачення Етімокла. Сам Арістенет був стривожений і сповнений сум’яття, але, тим не менш запросив нас пити і зробив вигляд, наче нічого поганого й не відбулося; він посміхався і відіславши раба, сказав, що прийме все написане до уваги. Трохи згодом і Зенон непомітно встав з-за столу, так як дядько – очевидно, за наказом батька – кивнув йому, щоб він вийшов.
Між тим Клеодем давно вже шукав якого-небудь приводу, бажаючи зчепитися зі стоїками, і навіть готовий був луснути, не знаходячи гарного приводу для початку сутички. Тепер, коли лист надав бажаний привід, він виголосив: «Ось воно, доведене до кінця вчення чудового Хрізіппа і Зенона високоповажного, і Клеанфа: тільки незрозумілі слівця і питання та зовнішність, схожа на філософів, а у всьому іншому більшість з них – Етімокли! І подивіться, що за гідне старця послання, і це заключне порівняння: Ойней – Арістенет, а Етімокл – Артеміда! Геракл! Які всі добрі та пристойні для свята промови!»
« Бачить Зевс! – помітив Гермон, що лежав вище, - справа, по-моєму, ясна: до нього дійшов слух, що у Арістенета на обід свиня приготована, ось він і вирішив, що не буде недоречним згадати про калідонського вепра… Ну, в ім’я Гестії, Арістенет: пошли йому скоріше перший почесний кусок, та не встигне старець від голоду зчахнути, подібно Мелеагру! А втім, нічого, мабуть, страшного для нього в цьому не буде: адже Хрізіпп вважав усі подібні речі «байдужим»! (13)
« Про Хрізіппа, виходить, ви згадали, - вигукнув Зенофемід, скинувши з себе сплячку і починаючи кричати на все горло. – Невже ж по одному чоловікові, що незаконно йменує себе філософом, по цьому, що морочить людей Етімоклу ви вимірюєте мудрих мужів, Клеанфа і Зенона? Та ви - то самі хто такі, щоб таке говорити? Хіба ти, Гермон, не обстриг вже кучері у Діоскурів, золоті кучері? Ти ще даси за це відповідь, попавши до рук ката! А ти, Клеодем, з дружиною Сострата, учня твого, любов’ю займався і, коли був спійманий, великого сорому зазнав. Так чи не краще б вам помовчувати, якщо за собою такі діла знаєте?» - «Зате я не зводжу свою дружину, як ти, з коханцями, - заперечив Клеодем. – Я не брав у приїжджого учня на зберігання відкладені ним для дороги гроші і не клявся потім Афіною – Палладою, начебто нічого від нього не отримував. Я не даю позичок по чотири драхми на місяць. Я не беру за горло моїх учнів, якщо вони вчасно не віддадуть мені платню!»
«Але цього, - відповідав Зенофемід, - ти вже, мабуть, не будеш заперечувати: що ти продав Критону отруту, призначену для його батька?»
Сказавши це, він схопив чашу, з якої якраз пив, і все, що в ній ще залишалось, - приблизно біля половини, - вихлюпнув на обох своїх противників. Скуштував цього частування також Іон, як сусід і не зовсім заслужено. Після цього Гермон, нахилившись, взявся зчищати з голови густе вино і закликав всіх присутніх у свідки понесеної ним образи. Клеодем же, не маючи чаші, повернувся і плюнув в Зенофеміда, потім лівою рукою схопив його за бороду і мав намір вдарити у скроню. Звичайно, він би убив старого, якби Арістенет не затримав його руку і, переступивши через Зенофеміда, не ліг поміж ними, щоб, розділити їх, як стіною, власним тілом, заставивши зберегти мир.
Поки відбувалися всі ці різноманітні події, Філон, я сам з собою обмірковував думки, що природно приходили, що ніякої, вочевидь, немає користі для людини бути досвідченою у науках, якщо вона не впорядкує своє життя у відповідності з кращим. Насправді, я бачив, що люди, на словах – вчені, навіть з надлишком, - у вчинках своїх викликали сміх. Потім мені прийшло до голови: чи не справедливо бува говорять люди і чи не веде дійсно освіта геть від правильних думок тих, хто напружено вдивляється в одні тільки книги і заглиблюється в думки що в них знаходяться? І от серед багаточисельних присутніх на банкеті не опинилось, хоча б випадково, жодного вільного від помилок. Ні: одні вчиняли ганебно, інші – говорили ще ганебніше того. Бо навіть на вино я не міг більше покладати відповідальність за те, що відбувалося, приймаючи в міркування те, що написав Етімокл, не встиг ще поїсти і напитися.
Отже, діло повернулося зворотнім боком: виявилось, що звичайні гості бенкетували досить пристойно, не бешкетуючи, не вчиняючи неподобств, а тільки сміялись і починали розуміти, я думаю, тих самих людей, на яких дивувались, вважаючи їх за зовнішнім виглядом, чимось особливим. Мудреці ж тримали себе нестримано, лаялись, надмірно наповнювали свої шлунки, кричали і лізли в бійку. А дивовижний Алкідамант навіть справив малу нужду серед приміщення, не соромлячись жінок. І мені здавалось, що правильнішим за все було б порівняти те що відбувалося на цій пиятиці з тим, що поети розповідають про богиню розбрату Іриду. А саме: не запрошена на весілля Пелея Ірида кинула в середовище бенкетуючих яблуко, від якого і виникла надзвичайно довга війна під Іліоном. Так само, мені здавалось, і Етімокл, кинувши в середовище гостей свого листа, як яблуко, справив біди, не менші за ті, про які розповідає «Іліада».
Справа в тому, що суперечка, яка виникла між Зенофемідом і Клеодемом, не зникла від того, що між обома противниками опинився Арістенет. Навпаки Клеодем продовжував: «Зараз мені досить викривати ваше невігластво, завтра ж я помщуся вам належним чином. Отже, відповідай мені, Зенофемід, - або ти сам, або благопристойніший Діфіл: чому це, зараховуючи до «байдужого» придбання грошей, ви з усіх можливих цілей ви переслідуєте не іншу яку-небудь, а якраз цю – придбати якомога більше, і тому постійно тримаєтесь поближче до багатіїв і позики даєте, і відсотки старанно відмічаєте, і за плату просвіту розповсюджуєте. Або ось теж: насолоду ви ненавидите і епікурейців ганите, а самі заради насолоди піддаєтеся сорому і відчуваєте муки, обурюєтесь, якщо хто-небудь не запрошує вас до обіду. Якщо ж покличуть вас, так ви стільки їсте, стільки вашим слугам передаєте!...» - і при цих словах він потягнувся, стараючись вирвати платок, що був у руках раба Зенофеміда і був наповнений шматками різної печені. Клеодем збирався розв’язати вузлики і все що там було розкидати по підлозі, але раб не випустив платка, з усіх сил притискаючи його до себе.
Тоді заговорив Гермон: «Вірно, Клеодем, вірно! Нехай вони скажуть, заради чого вони лають насолоду, самих себе, вважаючи гідними насолоджуватися вище за всіх інших людей?»
«Ні, не я – ти скажи, Клеодем, - заперечував Зенофемід, - на якій підставі ви вважаєте багатство не байдужим?»
« А ось же ні: сам скажи, - і надовго пішла така розмова, поки, нарешті Іон, нахилившись над столом, не виглянув з-за сперечальників і не сказав: «Перестаньте! А я, якщо вам всім угодно, запропоную для бесіди тему, гідну шановного свята. Ви ж, не лаючись, почнете говорити і слухати, щоби, як у нашого вчителя Платона, час проходив здебільше у філософських бесідах».
Всі присутні схвалили пропозицію, а більш за всіх Арістенет і Євкрит, маючи надію таким чином покласти край неприємним розмовам. Арістенет навіть на своє місце знову повернувся, впевнений, що мир настав.
В цей час подали нам так званий «завершальний обід» - кожному ціла курка, шматок свинини, заєць, печена риба, пиріжки з сесамом і орішки на закуску. Все це дозволялося забрати з собою додому. Однак поставлено було не окремо перед кожним гостем блюдо, але Арістенету накрили і Євкриту, що лежали за одним столом, - один на двох, при цьому кожен повинен був брати звернену до нього половину. Таким же чином одне спільне блюдо дісталося стоїку Зенофеміду і епікурейцю Гермону; далі по порядку: Клеодему з Іоном, жениху зі мною, Діфілу ж дісталася подвійна порція, так як Зенона вже не було за столом. Запам’ятай, будь ласка ці пари, Філон, тому що нам прийдеться ними користуватися в подальшій розповіді.
ФІЛОН. Запам’ятаю, запам’ятаю.
ЛІКІН. Виступив Іон. «Отже, я перший починаю, якщо вам угодо», - заявив він; і трохи помовчавши, продовжив: «Можливо, мені належало би в присутності таких мужів сказати про ідеї, про безтілесні сутності, про безсмертя душ, але, щоб не зустріти заперечень з боку тих, хто не дотримується цієї філософії, я скажу пристойне слово про шлюб.
Отже, краще всього було б зовсім не шукати шлюбів, але, наслідуючи Платону і Сократу, любити отроків. Бо лише одні такі люди могли досягти досконалої чесноти. Якщо ж необхідно все-таки поєднуватися з жінками, то належало б нам, за вченням Платона, мати загальних дружин, так будемо вільними від заздрості».
Загальний сміх був відповіддю на цю недоречно сказану промову. Діонісодор же закричав: «Досить тобі насолоджувати нас своєю варварською промовою. Де, у якого письменника знайдемо ми в цьому смислі вжите слово «заздрість» замість «ревнощі»?»
«Як, і ти заговорив, негіднику?» - відповів Іон. Діонісодор, здається, зі свого боку відповів належною лайкою. Тоді втрутився найгідніший Гістієй, граматик, і сказав: « Досить вам! Ось я зараз прочитаю весільного вірша».
І він взявся читати. Ось вони, - якщо я ще не забув, - ці подвійні рядки:
О, яка Клеантида в чертогах Арістенета.
Божественна діва, ретельно повернута!
Усіх, ах, усіх же дівчат вона перевершить красою,
Краще Венери вона, і гарнішою є за Єлену!
О, наречений, ти радуйся теж, друзів дитинства сильніший.
Ти красивіший за сина Фетіди Нірея.
Ми ж вас обох ось цією весільною піснею,
Багато разів будемо знов прославляти.
Сміхом, звичайно, були зустрінуті ці вірші… Між тим вже була пора розбирати запропоновані частування. Отже, перша пара, Арістенет і Євкрит, взяли кожен нарізану для нього частину, взяв і я своє і Херей, те, що було йому положено. Схожим же чином поділилися Іон з Клеодемом. Але Діфіл настирливо хотів забрати і те що призначалося Зенону: він стверджував, що все це для нього одного покладено, і вступив зі слугами у битву: ухопившись за курку, вони тягли її кожен до себе, наче труп Патрокла, (14) вириваючи один у одного, і нарешті, Діфіл був переможений і відпустив птицю, викликавши серед гостей гучний сміх, в особливості тим, що обурювався після цього випадку, ніби він найтяжчої зазнав несправедливості!
Ще одна пара залишалась: Гермон і Зенофемід, що лежали, як я і говорив, поряд: трохи вище Зенофемід, а нижче – Гермон. Все було покладене для обох однаковим, і вони мирно взяли кожен своє. Курка ж перед Гермоном видалась жирнішою, - це сталося, я думаю, випадково. Треба було взяти кожному свою курку. Ось тут-то Зенофемід, зверни свою увагу, Філон, бо ми вже наближаємось до найголовнішої події вечора, - отже, Зенофемід, кажу я, ту птицю, що лежала перед ним залишив у спокої, а схопив ту, що лежала перед Гермоном, більш, як я вже сказав, відгодовану. Але той, зі свого боку, ухопився за неї і не хотів поступитися своєю перевагою. При цьому здійняли такий крик! І, обоє, скотившись на підлогу, взялися бити один одного по обличчю цими самими курками і, вчепившись один одному в бороди, призивали на допомогу: один – Гермон – Клеодема, а Зенофемід – Алкідаманта і Діфіла. Зразу ж одні стали на бік першого, другі – на бік другого, за виключенням одного тільки Іона: останній обережно займав середню позицію.
А противники, сплівшись у клубок, продовжували битву, при чому Зенофемід схопив зі столу кубок, що стояв перед Арістенетом і кинув ним у Гермона.
Але не попало в того, стороною пролетіла зброя (15)
і розкроїло нареченому череп надвоє, знатною і глибокою раною. Тепер з боку жінок залунали крики. Скочивши з місць, багато хто кинувся в середину між тими хто бився, а першою за всіх мати молодого нареченого, побачивши кров. Також і наречена кинулась до нього зі страху за його життя. Серед цього сум’яття Алкідамант явив свою доблесть: захищаючи Зенофеміда, він ударом палиці сокрушив черепа Клеодему, а Гермону щелепу, декількох рабів, що намагалися допомогти їм, поранив. Однак, ті не збиралися відступати; навпаки, Клеодем простягнутим пальцем вирвав у Зенофеміда око і, вчепившись зубами, відкусив йому носа; а Гермон Діфіла, що прийшов на виручку Зенофеміду, вдарив по голові лавою.
Пораненим був також і Гістієй, граматик, що намагався роздійняти бійців і отримав, мабуть, удар ногою в зуби від Клеодема. Бідолаха лежав і, згідно з улюбленим ним Гомером:
Кров вивергав…(16)
До того ж все приміщення бенкету було наповнене сум’яттям і сльозами. Жінки голосили, обійнявши Херея, решта ж чоловіків робила спробу заспокоїти тих, хто бився. Але найбільшим злом був Алкідамант; він всіх разом перед собою звертав на втечу, б’ючи кого попало. І багато хто, будь певен, стали б його жертвами, якби він не зламав своєї палиці. Я ж стояв, притиснувшись до стіни, дивився і не втручався, навчений досвідом Гістієя, як небезпечно роздіймати подібні побоїща. Можна було подумати, що бачиш перед собою лапіфів і кентаврів: столи були перевернуті, кров текла, і кубки літали в повітрі.
В решті-решт Алкідамант, перекинувши світильника, утворив велику темряву, і становище, звісно ж, стало ще більш важким, бо новий вогонь дістали з великим трудом, і багато дивних справ відбулося у темряві. Коли ж, нарешті, з’явився хтось, хто ніс світильник, то Алкідамант був захоплений на тому, що, напівроздягши флейтистку, він старався силою поєднатися з нею; Діонісодор же був викритий в дещо іншому забавному діянні: коли він встав на ноги, чаша випала у нього з-за пазухи. Виправдовуючись він заявив, що начебто Іон підійняв кубок під час метушні і передав йому, щоб не пропав; теж саме стверджував Іон – що зробив він це з турботливості.
На цьому гості і розійшлися, повернувшись знову від сліз до сміху над Алкідамантом, Діонісодором і Іоном. Поранених віднесли на ношах. Вони відчували себе дуже погано, а особливо старець Зенофемід, який однією рукою притримував носа, другою – око і кричав, що гине від болю. Навіть Гермон, не звертаючи уваги на своє тяжке становище, - два зуби у нього були вибиті, - виступив проти нього, зауваживши: «Запам’ятай все-таки, Зенофемід, що не «байдужим» ти вважаєш сьогодні страждання». І наречений, після того як Діонік підлікував його рану, був відведений додому з пов’язками на голові, покладений на ту саму повозку, на якій він збирався відвезти свою наречену. Гірке, нещасний, відсвяткував він весілля! І іншим Діонік також, звичайно, надав необхідну допомогу, після чого їх віднесли додому спати; багатьох із них рвало по дорозі. Тільки Алкідамант залишався на місці, бо вже ніхто не мав сил зрушити цього мужчину з місця, після того як він упав поперек ложа і заснув.
Такий-ось, люб’язний Філоне, виявився кінець їхнього бенкетування. Або, можливо, краще додати ще ось цей трагічний висновок:
Багато дивних дарів посилає нам доля,
І багато нежданого боги вершать,
А те, що бажалось, того не збулося. (17)
Бо, воістину, непередбачений кінець мав наш банкет. Одне я тільки зрозумів: що не зовсім безпечно чоловікові, що не бував в таких колотнечах, обідати разом з такими вченими ЛЮДЬМИ!
Примітки:
1)…Філон…- друг Лукіана, якому він присвятив трактат «Як слід писати історію»; Лікін – грецька форма імені Лукіана.
2)… бога Діоніса, який не залишив, … жодного чоловіка не посвяченого в свої вакхічні таїнства…- інакше кажучи, всім знайомий стан сп’яніння.
3)… «наш меч» або «ніж», як називають його учні…- в оригіналі гра слів: «copis» на грецькій мові значить ніж, «copis» - брехало, базіка.
4)… «Менелай без зову з’явився»…- див. «Іліада», пісня II. Ці слова говорить в діалозі Платона «Банкет» Сократ, коли він кличе приятеля відправитись на вечерю без запрошення. Алкідамант тільки повторює чужу гостроту.
5)… «Але не до вподоби прийшлося, сину Атрея…»…- див. «Іліада», пісня I.
6)… Геракла в печері Фола… - Фол – кентавр, що добре прийняв у себе в печері Геракла, коли той відправився полювати на Еріманфського вепра.
7)… цитати з поеми «Іліада»…- див. пісня IV.
8)…мальтійським песиком…- на острові Мальта була виведена порода маленьких собачок для забави багатих жінок.
9)… про які-небудь важкі питання з «рогами», з «купою» чи зі «женцем»…- про софізм «Рогатий» див. «Розмови в царстві мертвих». Софізм «купа» являє собою таке міркування: якщо ми від купи каміння будемо брати по одному каменю, коли купа перестане бути «купою»? Софізм «жнець» полягає ось у чому: філософ говорить женцю, що той не може зжати свого поля; на здивоване запитання жнеця філософ відповідає: «Ти можеш зжати чи не зжати своє поле; якщо ти зіжнеш його, то вже не зможеш зжати чи не зжати; точно так же, якщо ти вибереш друге і не будеш жати, ти вже не зможеш або зжати, або не зжати його; отже, ти взагалі не можеш зжати своє поле». Замість відповіді жнець взяв серп і зжав усе поле.
10)… то приведи собі на пам’ять оповідання про Ойнея…- див. «Іліада», пісня IX.
11)… Калідон – та країна…- фрагмент з трагедії Еврипіда «Мелеагр» що не збереглася.
12)… Жахливого вепра…- фрагмент з трагедії Софокла «Мелеагр» що не збереглася.
13)… адже Хрізіпп вважав усі подібні речі «байдужим»…- «байдуже» - термін стоїчної філософії: все, чим повинен нехтувати мудрець.
14)…наче труп Патрокла…- після убивства Патрокла греки билися з троянцями за володіння його тілом, див. «Іліада», пісні XVII, XVIII.
15)… Але не попало в того, стороною пролетіла зброя…- цитата з «Іліади», пісня XI.
16)… і, згідно з улюбленим ним Гомером…- див. «Іліада», пісня XV.
17)… Багато дивних дарів посилає нам доля…- слова хору, що завершують «Алкестіду», «Андромаху», «Вакханок» і ряд інших трагедій Еврипіда.
Про «Банкет…» :
Цей твір належить до так званих «лікіновських» діалогів, де автор показує себе під іменен Лікіна. Час написання – 60-ті роки – найбільш плодотворний період у творчості Лукіана, відмічений зростаючим впливом кінічної філософії, кінічної естетики і таких розповсюджених кінічних жанрів, як діатриба, пародія, меніппея та інших.
В «Банкеті…» піддаються критиці всі традиційні філософські школи (академіки, перипатетики, епікурейці, стоїки), підлягає пародії сам жанр «банкету» (сімпосій), досить розповсюджений у філософській прозі. У витоків цього жанру стояв «Банкет» Платона, де філософи обмінювалися витонченими міркуваннями про проблеми любові. Лукіан же все перетворює на бурлеск. Побоїще, влаштоване п’яними філософами через жирний шматок курки, знущально порівнюється з легендарною битвою лапіфів з кентаврами. Більш за все автор висміює лжекініка Алкідаманта, який ганьбить близьку серцю Лукіана кінічну філософію.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
антична Греція, друге століття н.е.