Вдихну в себе весну
Крізь пізні снігопади.
Я більше не засну.
Та й нікуди вставати.
Ми крутимось, як міль,
Як на пательні блошки.
Я заберу твій біль,
Візьми ж ти - мій, хоч трошки.
Обійми - скрегіт льоду,
І хрускіт криги в грудях.
Ти бачила природу,
Що відмирає в людях?
Як залишки любові
Течуть холодним потом?
І смерть напоготові,
Своїм огидним ротом
Огидно усміхнеться,
Завмерши із косою,
І через мить збереться
Змішати кров з росою.
Та поки лиш весною
Хрипим на повні груди,
І запах перегною,
Який лишають люди,
Тобі ще натякає
Що ти ще не один.
Що ти ще постраждаєш,
Меланхолійний син.
Київ, 2025
