Син сонця
з рубрики / циклу «КНУТ ГА́МСУН»
Вночі випав сніг. Пухнастим білим пологом накривши усю землю.
А він прокинувся з радісною згадкою про те, що вчора отримав листа – вражаюча і разом з тим радісна звістка яка його рятувала. Він відчував себе молодим, щасливим і взявся злегка наспівувати. Але сталося якось так, що він випадково підійшов до вікна, розсунув штори і побачив сніг. Співи його обірвались, відчуття безнадійного смутку охопили його душу, і його худі, сильно похилені плечі якось безпорадно здригнулися.
Разом з зимою настав для нього болісний час, і ніщо не могло зрівнятися з тією мукою, яку він відчував тоді, і ніхто інший не міг навіть зрозуміти її. Один вигляд снігу, здавалося, навівав йому в душу і мозок думки про смерть, про загальну загибель. Наставали довгі вечори з їхньою темрявою і з їх дурною, тужливою безмовністю. Він не міг працювати у своїй майстерні, його душа поринала у зимову сплячку і німіла. Якось одного разу він прожив літо в маленькому містечку, у великій світлій кімнаті з великим вікном, нижні стекла якого були замазані вапном. І це біле вапно нагадувало йому сніг і кригу. Він ніяк не міг позбавитись від муки, яку відчував при баченні цього скла. Він хотів примусити себе перемогти свою відразу; він прожив декілька місяців у цій кімнаті і кожного дня переконував самого себе в тому, що сніг і крига мають для багатьох свою красу, що зима і літо однаково служать виразом однієї і тієї ж вічної ідеї і посилаються Богом – але ніщо не допомагало, він не міг доторкнутися до своєї роботи, а щоденні муки тільки виснажували його.
Потім він жив у Парижі. Коли місто святкувало свої веселі свята, він любив бродити бульварами і придивлятися до загальних веселощів. Це було посеред спекотного літа, коли вечорами було особливо душно, і над містом літав аромат квітів, що росли в парках і садах. Всі вулиці виблискували електричними вогнями, і натовпи народу що сміявся і тріумфував, подібно до хвиль колихалися і розбігалися по них, перекликаючись, голосно наспівуючи і обсипаючи один одного конфетті, і все здавалося охоплене весіллям.
Він зазвичай виходив із дому з найщирішим наміром змішатися з натовпом і веселитися разом з ним, але не минало і півгодини, як він вже брав візника і повертався додому. Що сталося? Чому? Тому, що перед ним знову вставав далекий спомин про зиму, про холод, про сніг: при електричному світлі перед його очима кружляли і безшумно падали, наче сніжинки, незчисленні пелюстки конфетті, і всі його веселощі раптом припинялися.
І це продовжувалось так з року в рік… Де, в якій країні знаходилась батьківщина його душі? Можливо, в країні південного сонця, на берегах Гангу, там, де квітка лотосу ніколи не в’яне, не блякне?..
Вночі випав сніг.
І він думав про те, як повинні мерзнути птахи в лісах і як повинне страждати коріння фіалок в промерзлій землі, перш ніж замете зовсім. А що буде їсти тепер заєць?
Він не може більше виходити на вулицю. На протязі довгих холодних місяців він не полишить своєї кімнати і в її чотирьох стінах буде все ходити туди – сюди або сидіти на стільці і думати, думати. Ніхто не був у змозі зрозуміти, до чого він страждав від такого самітництва. Він був ще молодий, міг брати участь у житті, у нього було достатньо сил для цього, але ось, за раптовою примхою морозу, через випадкову зміну погоди, він раптом вимушений сидіти самітником у своїй кімнаті і віддаватися своїм думам.
Всі його уявлення, поняття, наміри змінювались на диво швидко. Зазвичай для нього було справжньою мукою відповідати на листи. Тепер же він поспішно підійшов до свого робочого столу і взявся писати багато листів різним людям, - навіть зовсім чужим, яким і не повинен був відповідати. І при цьому у нього було таке смутне відчуття, як наче кінець усього, загальна погибель вже наближається, і тільки йому, можливо, за допомогою цих листів, що розсилалися і на південь і на північ, зберегти ще на деякий час зв’язок з життям. І в усьому іншому з ним відбувалися дивні зміни: його душевне життя якось так зовсім порушилось, він часто мовчки плакав, його нічний сон був скоріше схожий на легку дрімоту, що постійно переривалась самими незвичайними снами.
Цей чоловік, що влітку міг бути таким веселим, бадьорим, життєрадісним, в холодні темні зимові дні піддавався зневірі і безнадійній тузі; і вони ним оволодівали і поневолювали. Переходи від одного настрою до іншого, від одного душевного стану до протилежного були у нього такими раптовими, такими сильними, як пориви бурі. Він часто падав на коліна перед своїм молодшим хлопчиком і, обливаючись гарячими сльозами, молив за нього Бога. Його пристрасним бажанням було, щоб цей хлопчик ніколи не зробився яким-небудь суспільним діячем, відомим обличчям, як він сам. У всіх відомих людей джерела душі завжди вичерпуються, засмічуються. Цих людей псує те, що про них відкрито і повсюди говорять, на вулицях на них всі звертають увагу, а вони чують зауваження, які висказують про них перехожі. До чого, внаслідок цієї вічної вистави, цього життя напоказ, стають неприродними, фальшивими їхні погляди, їхня хода, їхня манера тримати себе! Хлопчик повинен обробляти і засівати свій власний шматок землі і збирати жнива зі свого поля. Він також повинен бути звільнений від необхідності жити на чужій стороні. До чого на чужій стороні болісно важкі пошуки підходящого ґрунту, де можна було б пустити коріння, влаштувати сімейне гніздо! На чужій стороні не всі слова що говоряться засвоюються, не всі погляди, не всі посмішки розуміються. Небо там інше, зорі розташовані в іншому напрямку, і нелегко їх відшукати і узнати. Часто милуючись квіткою на чужій стороні, помічаєш в ній інші тони, інші відтінки; часто, навіть, птахи не ті, а на древках розвіваються інші, чужі прапори!
Він сам інстинктивно відчував себе відірваним від рідної землі, наче вирваним зі свого природного середовища. Він, можливо, колись, ще не так давно в минулому належав іншій, далекій, чужій країні - і ось чому його син повинен був на протязі свого земного життя жити, а потім і померти на тому шматку землі, який буде обробляти.
- 30⁰ за Цельсієм.
Він з жахом помічає, що стає холодніше, що на полях завмирає життя. Його вікно виходить на ліс і на широкий проїзний шлях, по якому йдуть люди і повертаються із міста. Жоден лист в лісі не здригнеться більше, голки сосен і ялинок витяглись прямо, наче шила, і всі дерева укриті інеєм. Маленька нещасна синичка ще зберегла достатньо сил, щоб рухати крилами. Там де вона пролетіла видніється легкий слід пари. Природа більше не дихає. Вона мовчазна і холодна, і найменший подих вітру не гойдає повітря – все заціпеніло, все було, як сало.
Але ось раптом на дорозі лунає звук дзвіночка, проїздять сани, в санях сидять дама і пан. Над кіньми і людьми весь час стелеться біла хмаринка, що постійно відновлюється. Ця дама і цей пан мабуть ніколи не бачили, як визріває виноград, можливо, навіть ніколи в житті не куштували його. На їхніх обличчях немає незадоволення погодою; вони їдуть у своїх маленьких справах до міста і час від часу покрикують на конячку, коли їм здається, що вона занадто повільно рухається в цьому дивному і застиглому салі. Мешканець жаркої країни, країни південного сонця, реготав би до сліз над цими санями і над людьми, що в них сидять. Але їхні очі спокійно і без найменшого подиву дивляться на цю жахливу холодну загадку, що оточує їх з усіх сторін; вони навіть не думають про неї, тому що вони самі – діти снігу і виросли серед снігів.
Він бачить, як його маленька донька грається під вікном. Вона від голови до ніг укутана в теплу одіж, тільки під довгими панчохами з козячої шерсті підшиті шкіряні підошви. Сніг жалібно скрипить під її ніжками, коли вона йде, тягнучи за собою санчата. І вигляд усього оцього заставляє його плечі здригатися, він закриває очі, наче в знемозі, - ця дивна, нікому не зрозуміла мука, яку відчуває він один, укриває його чоло холодним потом.
Дівчинка кличе його. Вона піднімає уверх своє червоненьке від холоду личко і жаліється йому, що мотузка, прив’язана до санчат обірвалась. Він зразу ж спускається вниз зв’язує мотузку і стоїть на морозі без шляпи і без теплого пальта.
- Хіба тобі не холодно? - питає дівчинка.
Ні, він ніколи не мерзне, його руки зовсім теплі, тільки крижане повітря викликає при диханні якийсь колючий біль в горлі. Але він ніколи не мерзне.
Він помічає, що вигляд високої старої берези, що росте перед під’їздом, якось змінився: її стовбур тріснув. «Це зробив мороз», - думає він з тремтінням в душі.
Вночі погода змінилася. Він сидів на ліжку і з нетерпінням чекав більш теплої погоди, хоча він знав, що зима ще повинна повернутися і протриматись деякий час. Але в ньому як нібито прокинулась якась надія.
І мороз дійсно зменшувався. Нарешті, і з покрівель потекло, і у всьому світовому просторі почувся шум і гул, наче від прибою морських хвиль. Надія в його серці все росла і росла, цей шум і гул природи звучали в його душі, наче дивна музика – так тільки весна могла бити тривогу на своєму золотому барабані.
Якось вночі він почув якийсь звук, що бив у скло вікна. Він піднявся, прислухався. Так, це був дощ. Дивна, чудна радість охопила його. Він швидко одягнувся і поспішив до своєї майстерні, де запалив усі лампи. Все його пристрасне томління, все його пристрасне бажання літа, тепла, отримали тепер, наче полум’яне задоволення; всі його сили, що оніміли і застигли знову прокинулись, ожили, і він, наче звільнений Прометей, цієї ж ночі стрімко взявся за нову роботу, за нову творчість. Обличчя, голоси і згадки з далеких південних країн, здавалось, наплинули на нього, наповнивши його усього.
Ось перед його очима прекрасним ясним видінням простирається чудовий пейзаж – чарівна долина, і серед цієї долини стоїть вінець творіння – людина, що вперше побачила землю, увесь світ, юний володар, герой і переможець, що розквітнув як квітка на вранішній зорі життя і який побачив себе серед цієї чарівної місцевості. Яка розкішна рослинність оточує його: повсюди пальми і тропічні дерева, рослини що в’ються з величезними червоними квітами – вони нагадують своїм кольором м’ясо і наче дихають, а далі – банани, рис, дерева індиго і цілі безкінечні поля виноградних лоз. Внизу, в долині пасуться тварини. Їх не тривожить близькість людини, яка чує як вони їдять і жують. На вершині скелі сидить зграя співочих птахів; їхнє пряме витягнуте пір’я, наче мечі, не гнеться, а очі схожі на маленькі зеленуваті язички полум’я. Зовсім на задньому плані видніється інша долина з пальмами, що поволі губиться вдалині.
Над цим пейзажем, на самому горизонті, як нібито з іншої частини земної кулі здіймається вранішнє сонце і освітлює своїми променями з голови до ніг людину, яка там стоїть.
***
Він працював до світанку. Потім він ліг, проспав годину і знову взявся до роботи. Ніщо не могло його утримати, зупинити, відірвати від цієї роботи, якась надзвичайна сила підтримувала його, підштовхувала і підкріпляла. На протязі наступних, що йшли один за одним п’яти днів, він створив ескіз до картини «Син сонця».
***
Маленький, чорноволосий, смуглявий, майже непримітний чоловічок, без бороди, з великим, відкритим, позбавленим волосся і блідим лобом, сидить мовчки на стільці і надає право говорити іншим. Він інколи покашлює і зніяковіло підносить руку до губ, начебто прикриваючи рота. Якщо ж до нього звертаються з питанням, він нервово здригається всім тілом і перш, ніж відповісти, з хвилинку розгублено і уважно дивиться на того, хто його питає. Він продовжує сидіти, не рухаючись, увесь вечір на одному і тому ж самому місці, і вся його поведінка, вся манера себе тримати до того безпомічні, і у всій його істоті так мало видатного, що нікому і на думку не спадає зайнятися ним. У нього такий вигляд, як наче він тільки випадково попав у це товариство відомих і знаменитих людей.
Через декілька тижнів після цього цей же самий чоловічок виставляє картину, і з цього дня його ім’я стає відомим, воно у всіх на вустах, і всі його знають…
***
Я придумав це оповідання про одного художника. Можливо він живе тут на півночі, серед снігів і криги, і можливо він написав таку картину, яка називається «Син сонця».
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1909 рік.