Цариця Савська
частина Iз рубрики / циклу «КНУТ ГА́МСУН»
Коли подорожуєш, переїздиш з місця на місце і, волею долі, знову зустрічаєш людей, яких колись бачив раніше, зустрічаєш їх раптово, в не очікуваних місцях, від здивування зовсім забуваєш зняти шляпу і вклонитися.
Зі мною це буває часто – так, дуже часто. З цим нічого не вдієш.
Те, що було зі мною в 1888 році, дивно пов’язане з однією подією нинішнього року, яка сталася зі мною не більше ніж тиждень тому, під час моєї поїздки до Швеції. Це дуже проста і зрозуміла історія, розіграна досить просто, можливо, її і не варто було б розповідати. Але я все ж таки спробую її розповісти, якомога найкраще.
Ти спитав, коли ми останнього разу бачились…та, ти сам пам’ятаєш, про що ти мене спитав, так що мені не треба повторювати. Але тоді я відповів, що мені завжди що-небудь заважало, якби я не старався, мені завжди що-небудь та ставало на заваді, мене відкидали, мене виставляли за двері. І я не брешу, я тобі докажу, що це правда. Так близько до мети, як того разу, я ще ніколи не був, і все-таки мене так люб’язно виставили за двері. З цим нічого не зробиш.
В 1888 році я отримав гроші для поїздки куди-небудь, - я розказую все так, як воно і було. Я відправився до Швеції і у веселому настрої йшов пішки вздовж залізниці, між тим як кожного дня поїзд за поїздом мчали мимо мене. Я зустрічав також багато людей, і всі ці люди вклонялися мені, вони говорили: «Бог в поміч», я теж говорив: «Бог в поміч», тому що не знав що їм ще сказати. Коли я прийшов до Ґетеборгу, моя перша пара черевиків була вже зовсім розірвана, але про це я і не говорю.
Ще до того як я прийшов до Ґетеборгу, сталася та подія, про яку я хочу розповісти. Як ти думаєш: якщо яка-небудь дама кидає на тебе погляд з вікна, а потім більше не звертає на тебе уваги, ти тоді залишаєшся спокійним і не робиш жодних припущень; треба бути дурнем, щоб уявити собі що-небудь після такого нічого не вартого погляду. Ну, а коли ця дама не тільки дивиться на тебе з найбільшою цікавістю, але надає тобі свою кімнату та ще й ліжко на поштовій станції у Швеції, чи не думаєш ти, що тоді ти маєш певну підставу вірити в її серйозні наміри і мати надію? Я так і думав і надіявся до останньої хвилини; тиждень тому мені це навіть коштувало болісної подорожі до Кальмару…
Отже, я дійшов до поштової станції Бербю. Був пізній вечір, а я йшов з раннього ранку, так що вирішив сьогодні тут відпочити. Я зайшов у дім і замовив собі обід і кімнату.
Так, обід я можу отримати, але кімнат більше немає, всі зайняті, будинок переповнений.
Я говорив з молодою дівчиною, - як потім з’ясувалося, дочкою хазяїна. Я дивлюсь на неї і роблю вигляд, наче не розумію її. Чи не хоче вона мені дати відчути, що я – норвежець, політичний противник. (2)
- Як багато тут екіпажів, - кажу я байдуже.
- Так, це торговці, що приїхали на ярмарок, тут ночують, - відповідає вона, - тому у нас не лишилося жодного вільного ліжка.
Потім вона виходить і замовляє для мене обід. Коли вона повернулася, то знову почала говорити про те, як переповнений дім. Вона сказала:
- Ви можете або дійти до наступної станції Юттерон, або поїхати поїздом трохи назад. А у нас, як я вже сказала, все переповнене.
Я пробачив це наївне дитя і не бажав бути з нею надто різким, але я, звичайно, не збирався рухатися з місця до наступного ранку. Я знаходився на поштовій станції, і ліжко для мене повинно було знайтися!
- Погода прекрасна, - сказав я.
- Так, - відповіла вона. – Тому дійти до Юттерону – одне задоволення. І недалеко, всього лише якась миля.
Але це було вже занадто і я сказав суворо та повільно:
- Для мене само-собою зрозуміло, що ви добудете для мене кімнату на сьогоднішню ніч; я не бажаю йти далі, я зморився.
- Але ж всі кімнати зайняті! – заперечила вона.
- Це не моє діло.
З цим я опустився з усією своєю тяжкістю на стільця.
Втім, мені було шкода дівчину, у неї не було такого вигляду, який би говорив, що вона навмисне робить мені утруднення лише через погане ставлення для мене. Вираз її обличчя був чесним, а її ненависть до норвежців здавалася помірною.
- Ви можете постелити мені де завгодно, хоча б і на цьому дивані, - сказав я.
Але виявилося, що диван вже зайнятий!
Мені почало ставати страшно. Якщо прийдеться йти ще добру шведську милю, мені буде погано, добряча шведська миля практично безкінечна, це я вже знав.
- О, господи, хіба ви не бачите, що у мене від ходьби розірвалися черевики? – скрикнув я. – Адже ж ви не вигоните людину на вулицю в таких черевиках?
- Так, але ваше взуття завтра кращим не стане, - зауважила вона посміхаючись.
В цьому вона була правою, і я не знав що мені робити. В цю мить двері відчиняються, і в кімнату вбігає ще одна дівчина.
Вона чомусь сміється, чи то з нею щось сталося, чи вона про щось думає, і вона відкриває рота, щоб про це розказати . Помітивши мене, вона нітрохи не бентежиться, навпаки, дивиться на мене довгим поглядом і, врешті-решт, навіть мені киває. Потім вона питає напівголоса:
- В чому справа, Лотта?
І Лотта щось їй відповідає, чого я не чую, але я розумію, що вони шепочуться про мене. Я сиджу, дивлюсь на них і прислуховуюсь, як наче вирішується моя доля. Тут вони нишком поглядають на мої черевики, і я чую, як вони посміюються між собою. Дама, що тільки-но зайшла хитає головою і збирається піти.
Коли вона вже підійшла до дверей вона раптом обернулась, як наче їй щось спало на думку, і сказала:
- Але я можу сьогодні лягти з тобою, Лотто, тоді йому можна віддати мою кімнату.
- Ні, - відповідала Лотта, - вам цього ніяк неможна, фрекен. (3)
- Та чому ж, звичайно можна!
Пауза. Лотта роздумує.
- Ну, якщо ви бажаєте, фрекен, то… - І звертаючись до мене, Лотта продовжує: - Ось фрекен хоче запропонувати свою кімнату.
Я схоплююся, розшаркуюсь і розкланююся. Мені здається, я зробив це дуже вишукано. Я подякував фрекен і словесно, сказав, що вона мені зробила люб’язність, якої мені не приходилося стрічати в житті, і, врешті-решт, заявив, що серце у фрекен таке ж добре, як її красиві очі! Потім я знову розкланявся і зробив це так само галантно.
Так, все це вийшло у мене дуже гарно. Вона почервоніла і вискочила за двері з голосним сміхом, і Лотта побігла за нею.
Я залишився один і почав роздумувати. Справа була дуже доброю; вона засміялася, почервоніла і знову засміялася, краще не могло і бути. Господи, яка ж вона була молода, їй ледве виповнилась вісімнадцять років, ямочки на щоках та заглиблення на підборідді. На шиї у неї не було нічого, навіть мережив біля комірця, тільки стрічка просмикнута. І при цьому – похмурий, темний погляд – на цьому милому обличчі. Я ніколи не бачив нічого схожого. Добре, і вона дивилася на мене з цікавістю.
Через годину я побачив її у дворі, вона сіла в один з порожніх екіпажів, сидить і ляскає бичем. Яка вона була молода і весела, - сидить і ляскає бичем, як наче екіпаж запряжений. Я підходжу, мені приходить в голову думка запрягтися замість коня і повезти екіпаж, я піднімаю капелюха і збираюся сказати щось.
Раптом вона встає, висока і горда, як цариця, хвилину дивиться на мене і виходить з екіпажу. Я ніколи цього не забуду, хоча в неї не було жодних підстав так розгніватися, вона воістину була прекрасна, коли встала і вийшла з екіпажу. Я надів шляпу і, збентежений і пригнічений, пішов потихеньку. Чорт би її взяв цю вигадку – повезти екіпаж!
Але з іншого боку, що такого з нею сталося? Хіба вона тільки що не запропонувала мені свою кімнату? Для чого ці фокуси? Це удавання, сказав я сам собі, вона тільки робить вигляд, знаю я ці хитрощі, вона хоче погратися мною, - добре, я готовий, нехай грається!
Я сів на сходинках і запалив трубку. Навколо мене балагурили торговці, що приїхали на ярмарок; інколи я чув як в домі відкривали пляшки і дзвеніли стаканами. Панночку я більше не бачив.
Єдине читання, що було зі мною, - це карта Швеції. Я сиджу, палю, і дратуюсь, нарешті, виймаю карту з кишені і берусь за її вивчення. Так минає декілька хвилин, в дверях з’являється Лотта, вона пропонує відвести мене в мою кімнату, якщо я побажаю. Вже десять годин, я піднімаюсь і йду за нею. В коридорі ми зустрічаємо панночку.
Тут трапляється щось, що я запам’ятав до найдрібніших подробиць: стіни в коридорі тільки-но пофарбовані, але я цього не знаю, я відступаю вбік перед панночкою, коли ми зустрічаємо її, і тут стається нещастя. Панночка з жахом кричить:
- Масляна фарба!...
Але занадто пізно, я вже притулився лівим плечем до стінки.
Вона дивиться на мене в повній розгубленості, потім дивиться на Лотту і говорить:
- Що ж нам тепер робити?
Вона так і сказала: «Що ж нам тепер робити?» І Лотта відповідає, що ми це чим-небудь відітремо, і вибухає сміхом.
Ми знову виходимо на сходинку, і Лотта щось дістає, щоб відтерти фарбу.
- Сідайте будь-ласка, - говорить вона, - а то мені не дістати.
І я сідаю.
Ми починаємо теревенити…
Ти можеш, вірити мені чи ні, - я говорю тобі, що коли я цього вечора покинув панночку, у мене були найкращі надії. Ми поговорили, і потеревенили, і посміялися з різних приводів, і я впевнений, що ми добру чверть години сиділи там, на сходинках і теревенили. Ну і що? Ні, я зовсім не хвалюсь, але все ж я не думав, щоб молода дама подарувала чоловікові цілу чверть години майже наодинці, якби вона нічого не хотіла цим сказати. Коли ми, нарешті, розійшлися, вона, окрім того, сказала мені двічі «добраніч»; в решті – решт, вона трохи прочинила двері, повільно сказала «добраніч» втретє і вже потім зачинила двері. Потім я почув, що вона і Лотта взялися весело реготати. Так, ми всі були у відмінному настрої.
Я йду до своєї кімнати – її кімнати. Вона була пустою, звичайнісінька кімната на поштовій станції, з голими стінами, пофарбованими синьою фарбою, з вузьким низеньким ліжком. На столі лежав переклад «Царя з роду Давида» Інграма. (4) Я ліг і почав читати цю книгу. Я ще продовжую слухати шушукання та сміх в кімнаті дівчат. Яка чарівна, весела істота, цей темний погляд молодого обличчя! Як заразливо вона сміялася, не дивлячись на те, що здавалася такою гордою!
Я поринув у роздуми; спогад про неї палав потужно і безмовно в моєму серці.
Вранці я прокинувся від того, що щось тверде кололо мені в бік – виявилось, що я спав разом з «Царем з роду Давида». Вставати, одягатися, дев’ять годин!
Я спускаюсь сходинками вниз до їдальні, і мені подають сніданок; про панночку і згадки немає. Я чекаю півгодини; вона не приходить. Нарешті я питаю Лотту найтоншою манерою, куди подівалася молода дама.
- Та панночка поїхала, - відповідає Лотта.
- Поїхала? Хіба панночка не тутешня?
- Ні, це панночка з панського маєтку. Вона поїхала рано вранці на поїзді, їй потрібно було до Стокгольму.
Я замовкаю. Вона, звичайно, не залишила мені ні листа, ні записки; я був так засмучений, що навіть не спитав її імені, мені все стало байдуже. Ні, на жіночу вірність ніколи не можна розраховувати.
Я відправляюсь до Ґетеборгу зі змореним поглядом і раненим серцем. Хто б міг подумати: вона, яка здавалася такою чесною і гордою! Добре, я витерплю це як мужчина; ніхто в готелі не повинен помітити, як я страждаю…
Це було якраз тоді, коли Юліус Кронберг (5) виставив у Ґетеборзі свою велику картину – «Цариця Савська». Як і всі інші я пішов подивитися на цю картину, і, коли побачив її, то я був нею вражений. Найдивнішим було те, що цариця мені здалася дивно схожою на мою панночку з маєтку, - не тоді, коли вона сміялась і жартувала, а в ту мить, коли вона стояла на весь зріст в пустому екіпажі і знищувала мене поглядом за те, що я хотів запрягтися замість коня. І бачить бог, я знову відчув цей погляд всім своїм серцем! Картина зовсім лишила мене спокою, вона занадто нагадувала мені, про моє втрачене щастя. Однієї прекрасної ночі вона надихнула мене на створення мого відомого художнього нарису – «Цариця Савська», надрукованого в газеті «Дагбладет» 9 грудня 1888 року. В цьому нарисі я писав про царицю наступне:
« Це зріла ефіопка, дев’ятнадцяти років, струнка, звабливо-прекрасна цариця і жінка в одній особі… Лівою рукою вона піднімає з обличчя покривало і спрямовує свій погляд прямо на царя. Темною її не назвеш, навіть чорне її волосся зовсім приховане срібно – світлою діадемою, яка на ній надіта; вона не має вигляду європейки що подорожувала Сходом і злегка засмагла від дихання жаркого сонця. Тільки темний колір її очей видає її батьківщину, цей похмурий і водночас вогненний погляд, що заставляв глядача здригнутися. Ці очі неможна забути, їх будеш довго пам’ятати і знову бачити перед собою уві сні…»
Про очі – це сказано прекрасно; такого не напишеш, не відчувши чогось подібного у своєму серці, - спитайте кого завгодно. І з того дня моє серце завжди називало ту чудову дівчину з поштової станції Бербю «Царицею Савською».
Примітки:
1)…Цариця Савська…- правителька древньої держави Савва в Південній Аравії. За біблійною легендою, цариця Савська прибула до ізраїльського царя Соломона (X ст. до н. е.), щоб випробувати його прославлену мудрість.
2)…В 1814 році Норвегія, що знаходилася під владою Данії, зробила спробу домогтися державної самостійності, однак після воєнної сутички зі Швецією була вимушена увійти в склад Шведського королівства. Наслідком цих подій явилась деяка напруженість у відносинах норвежців і шведів, на що і натякає герой оповідання. Шведсько – норвезька унія була розірвана в 1905 році.
3)…Фрекен…- шанобливе звернення до дівчини зі знатної чи чиновної сім’ї ( на відміну від йомфру – звернення до дівчини з простонароддя).
4)… Інграм Джон Кельс (1823-1907)…- ірландський філолог, філософ і політ економіст, автор низки робіт по історії релігії.
5)…Кронберг Юліус (1850 – 1921) – шведський художник.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
Норвегія, 1892 рік