Після балу
"Опівнічний танець дракона" збірка
Вогні над будівлею з облупленою вивіскою «Танцювальний зал Майрона» замиготіли, начебто збираючись згаснути, і крихітний оркестрик заграв фінальну тему. Гості, шарудячи одягом і човгаючи підошвами, почали направлятися до виходу. Через хвилину музика змовкла, вогні мигнули востаннє і зал занурився у темряву.
Наступної миті внизу відкрилися бокові двері і з неї на вулицю вийшло п’ятеро (а можливо, і шестеро) музикантів, що несли футляри з раптово важкими інструментами. Музиканти поспішили розсістися по своїх машинах, явно не бажаючи зустрічатися з багатоголосим шумливим натовпом, що спускався по головних сходах. До того часу, коли на вулицю вийшли всі учасники балу – шістдесят жінок досить похилого віку і приблизно така ж кількість старих чоловіків, - машини музикантів вже зникли серед ночі, обійнятій туманом, що наповзав з гір і з моря.
Біля тридцяти учасників свята вишикувались на південній стороні вулиці в очікуванні трамваю місцевої лінії, всі ж інші, чомусь більш шумливі і веселі, перейшли на зупинку дальнього трамваю, що знаходилась навпроти, який повинен був відвезти їх на тихоокеанське узбережжя.
Вишикувавшись в чергу і тремтячи від знайомого всім каліфорнійцям нічного холоду (особливо відчутного після денної тридцятиградусної спеки), чоловіки лаючись крізь зуби, а дами у квітчастих вечірніх сукнях мовчки, вдивлялися в далину так, як наче це могло прискорити появу транспорту.
Як не дивно, це, схоже, спрацювало.
- Їде, їде! – пожвавішали дами.
- Так, чорт забирай! – відгукнулись кавалери.
В цей час вони не дивились одне на одного.
Навіть коли величезний, схожий на трансконтинентальний експрес здвоєний трамвай зупинився, розсипаючи іскри і шиплячи гальмами, кавалери в зім’ятих пропітнілих смокінгах галантно допомагали своїм одягненим за останньою модою дамам піднятися залізними сходинками, намагаючись не дивитися на їхні обличчя.
- Оп-ля!
- Я вже наверху!
- От і розумниця!
Услід за дамами по сталевих сходах до трамваю піднялися і чоловіки.
Пролунав дзвоник, прогудів клаксон, і величезний трансконтинентальний експрес, що йшов, правда, тільки до Венеції (1) ( до якої було всього лише тридцять миль) рушив з місця і поспішив до прихованого в нічному мороці місця свого призначення.
Це викликало бурхливу радість як у стомлених танцями дам, так і у чоловіків, що мріяли якомога скоріше відстебнути накрохмалені білі манишки і розв’язати краватки.
- Мені душно, відкрийте, будь ласка, віконце!
- Мене знобить, скоріше закрийте всі вікна!
Розділившись на арктичних і екваторіальних мешканців, ці старі діти дружно кинулись до безтурботних морів і до берегів безумної надії.
Пара, що сиділа в першому вагоні прямо за водієм вагону, зачаровано спостерігала, як рухами, що нагадували помахи диригентської палички, він переключав мідні рукоятки – ліву, праву, середню – при цьому безперервно вдивляючись в туман.
Стальний екіпаж віз їх від Майрона до Нептуна.
Першою порушила мовчання дама:
- Ви не дозволите мені сісти біля вікна?
- Звичайно! Я і сам хотів вам це запропонувати.
Вони помінялись місцями. Вона повернулася до вікна і почала дивитися на темні будівлі і дерева, що пропливали мимо і над якими виднілись де-не-де зірки і вузький серп місяця.
- Про що ви думаєте? – поцікавився він.
Її силует невиразно виднівся на тлі цих пропливаючих за вікном тіней.
- Коли я сиджу в такій древній розвалині, - тихо сказала вона, мені завжди здається, наче я мандрую крізь час, в минуле.
- Ніколи над цим не думав, - хмикнув він, витягуючи шию, щоб краще її роздивитись, але вона сиділа, відвернувшись до вікна, яке здавалось йому телевізійним екраном, на якому нечітко налаштовані канали переключались кожної секунди. Він взявся розглядати свої руки. На них були надіті білі рукавички. – Ніколи.
- Так задумайтесь, - зітхнула вона.
- Пробачте, не зрозумів?
- Подумайте про це, - повторила вона трохи голосніше і знову заглибилась у споглядання нічних картин, що мелькали за вікном. – Мені здається, це пов’язано не тільки з часом і простором. Я відчуваю дуже дивне відчуття…
- І що ж ви відчуваєте?
- Мені здається, що я тану, ну, як наче втрачаю вагу. Чим далі ми їдемо, тим легше я стаю. Хіба це не дивно? Можливо і ви відчуваєте щось подібне?
- Зізнатися, ні.
- Так не втрачайте ж дарма часу! Розслабтесь. Спочатку невагомими стануть ваші ступні, потім кісточки, потім коліна… Залишиться тільки ваш одяг! - Він спантеличено подивився на сусідку, але так і не зміг побачити її обличчя.
- Ну, так давайте, - шепотіла вона. – Розслабтесь! Зніміть все що вас затискає! Ну як, виходить?
- Я дійсно починаю щось відчувати.
Він відкинувся на спинку сидіння.
- Не треба нічого говорити, просто розслабтесь, - продовжувала вона не обертаючись.
- Уже, - пробурмотів він, взявшись розтирати коліна руками. – Майже..
- Не брешіть!
- З чого ви взяли, що я брешу?
- Чоловіки звикли брехати – вони все життя тільки цим і займаються. Пора б і серйознішим стати.
- Ні – ні, - запротестував він. – Я дійсно це відчуваю!
- Я рада за вас. Тільки не треба так хвилюватися. Яке дивне відчуття, правда?
Він мовчки кивнув. Великий червоний трамвай їхав все далі і далі, залишаючи позаду маленькі приморські селища, відкриті поля, дитячі садки і гаї.
- Ви мене просто вразили! – сказав він не очікувано.
- Тсс! – прошепотіла вона.
- Ні, справді, - продовжував він. – Ви були душею цієї вечірки, зачарувавши зібрання своїми розповідями, ідеями, і всі слухняно робили те, що ви пропонували! І я дійсно втрачаю вагу, саме так як ви сказали.
- От і прекрасно.
Він оглянувся і обвів поглядом пасажирів, що погойдувалися в такт руху трамваю.
- Ви звернули увагу на те, - сказав він, - що всі учасники сьогоднішнього балу були в білих рукавичка? Ви, я, всі?
- Хотілось би знати чому? – Вона відвернулась.
- Я хотів спитати про це у вас.
Трамвай мірно погойдуючись все глибше і глибше поринав у вир туману, що поступово згущувався. Він довго дивився на її зібране у вузол волосся і нарешті, спитав:
- Пробачте, як вас звати? Пам’ятаю, там в залі, ви назвали своє ім’я, але оркестр грав так голосно, що я, на жаль, його не розчув…
Її губи ледь помітно ворухнулися.
- Пробачте? - перепитав він.
Її губи ворухнулися знову.
- Ось ми і приїхали, - сказала вона.
- Якщо вас цікавить моє ім’я, то я його можу назвати хоч зараз…
- Ми вже приїхали, - повторила вона, відмахнувшись від нього і направляючись по проходу між сидіннями до виходу, і була вже на півдорозі до дверей, перш ніж до нього дійшло, що вона пішла, і що трамвай стишує хід.
Він побачив вогні за вікном, двері з шипінням відкрилися, і він поспів за своєю супутницею, щоб, вийшовши першим, допомогти їй зійти. Але, нарешті, він став поряд з нею, і прозвучали дзвінок і клаксон, і величезний нічний трамвай зник серед ночі, а вона все стояла і дивилась на зорі.
- Мені здається, нам варто було б зійти з дороги, - сказав він. - Ми заважаємо руху.
- Тут немає машин, - спокійно відповіла вона, попрямувавши до узбіччя.
Він поспішив слідом за нею.
- Ви тільки на мене не ображайтесь.
- Безмісячна темна ніч… Як я їй рада… Справжня романтика.
- Мені завжди здавалось, що місяць і місячна ніч…
- Ні місяця, ні світла, - обірвала вона його. – Так краще за все.
Вона переступила через бордюр і рушила по доріжці, що йшла до її житла, яке знаходилось на другому поверсі чотириквартирного дому.
- Тихо, як миші! – прошепотіла вона.
- Так!
- Говоріть тихше!
- Так, - повторив він пошепки.
Вони вже стояли на площадці сходинок.
Побачивши, що вона зняла туфлі, він зробив те ж саме. Пройшовши декілька кроків, вона обернулась і, переконавшись, що він несе її туфлі, повторила:
- Як миші!
І почала тихо підійматися сходинками. До того часу, коли він добрався до площадки другого поверху, вона була вже у своїй квартирі, яка складалася з просторої вітальні, в центрі якої стояло велике двоспальне ліжко, невеликої їдальні і кухні. Двері ванної кімнати тихо закрилися.
- Що ви там стоїте?
Він зрозумів ці слова як пропозицію зняти смокінг. Трохи подумавши, він зняв з себе манишку і комірець і, ще трохи провагавшись, відстебнув підтяжки, зняв з себе штани і повісив їх на спинку стільця, виявленого ним у напівтемній, освітленій лише тьмяним світлом нічника кімнаті. Але залишившись тільки в нижній білизні і шкарпетках, він, не отримуючи ясних вказівок, заметався у нерішучості, то направляючись до ліжка, то відступаючи від нього.
- Ви вже на місці? – почулося із-за дверей.
Він подивився на ліжко.
- На місці? – спитала вона ще раз дуже тихо.
Він підійшов до ліжка, відповів: «Здається, так» - і ліг. Пружини відгукнулися м’яким дзвоном.
- Так! – сказала вона.
Двері ванної кімнати відчинилися, і показався високий силует. Перш ніж він зміг гарно роздивитись фігуру, світло погасло.
- Надіюсь, ви закрили очі?
Він, мовчки кивнув. Наступної миті вона вже лежала поряд.
- Відкрийте очі.
Він відкрив очі, але, як і тоді, в трамваї, не зміг роздивитися її обличчя, тільки там вона весь час відверталася від нього, так що він бачив лише її силует на тлі вікна, а тут, хоча вона і повернулася до нього, але так притушила нічника, що видно було горбок тіні, позбавлений деталей.
- Доброго вечора, - сказала вона.
- Доброго вечора.
- Як довго ми їхали…
- Занадто довго. Я ледве дочекався…
- Не говоріть нічого.
Він знову подивився на довгу тінь, позбавлену ясних контурів.
- Але…
- Мовчіть.
Він зітхнув і змовк, надавши право говорити їй.
- Кажуть, якщо хочеш написати оповідання, не визначай попередньо його тему. Пиши – і тільки. Коли напишеш, узнаєш про що. Так що… не треба нічого говорити. Це була найдовша її тирада за весь вечір. Тепер вона мовчала. І як би без усякого її втручання погас нічник.
Він відчув якийсь ледь помітний рух і почув, як щось м’яке упало на підлогу. В наступну мить він зрозумів, що це були її білі рукавички. Вона зняла свої рукавички.
Зі здивуванням він подумав, що єдиний одяг який на ньому залишився, це його рукавички Але коли він спробував їх зняти, виявилось, що він їх вже зняв. Тепер його руки були відкриті і вразливі.
- Нічого не говоріть, - прошепотіла вона, присуваючись до нього. – Дайте відповідь тільки на одне питання…
Він спантеличено кивнув.
- Скажіть, - прошепотіла вона ледве чутно. Він так і не зміг роздивитися її обличчя, яке, як і раніше, видавалося йому блідим таємничим відображенням, яке він бачив у вікні нічного трамваю, темним силуетом на тлі телевізійного екрану з нічними програмами, що мелькали. – Скажіть скільки вам років?
Від здивування він відкрив рота, його охопила паніка. Вона повторила своє запитання. І раптом йому відкрилася проста і вражаюча істина. Він зажмурив очі, прочистив горло і пробурмотів:
- Мені…
- Так.
- Мені вісімнадцять, у серпні буде дев’ятнадцять, зріст п’ять футів вісім дюймів, вага сто п’ятдесят фунтів, волосся темно-русяве, очі голубі. Не одружений.
Йому здалося, що він чує, як вона м’яко повторює, подібно відлунню, кожне його слово.
Вона присунулась ще ближче і прошепотіла:
- Скажи це ще раз.
ПРИМІТКА:
1)…- трансконтинентальний експрес… до Венеції… - Venice (Веніс), передмістя Лос-Анджелесу, англійською мовою пишеться так само, як і Венеція.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік