Післямова: метафори, сніданок для чемпіонів
"Опівнічний танець дракона" збірка
Кожного року, коли я прилітаю до Парижу, я прошу водія на хвилинку зупинитись на площі Трокадеро, з широкої еспланади якої відкривається панорама всього міста з прекрасним видом на Ейфелеву вежу.
Я виходжу на цю площу, здіймаю руки до неба і подумки вітаю місто: «Париж, я знову вдома!»
Коли через декілька тижнів настає час від’їжджати, я знову приїжджаю на ту саму площу і говорю місту: «Прощай, Париж».
Декілька років тому, коли я вийшов на еспланаду, пішов дощ. Мій водій вискочив з машини і розкрив наді мною свою парасольку, але я відіслав його назад зі словами:
- Не треба, я хочу промокнути!
Так і з цими оповіданнями.
На схилі літ до мене дійшло, що мій життєвий шлях проходив під безперервним потоком метафор. Мене намагалися захистити від їх дивного натиску, але я завжди чинив спротив:
- Не треба! Я хочу в них утопитися!
І що цікаво, сам я для цього і пальцем об палець не вдарив. Метафори обрушувались на мене, а я і не знав про це, не розпізнавав їх.
Розуміння настало лише недавно, коли я виявив, що мої оповідання на дев’яносто дев’ять відсотків є чистою вигадкою, викликаною до життя всілякими фільмами, коміксами, віршами і есе, країною Оз, Тарзаном, Жулем Верном, фараоном Тутанхамоном і всілякими ілюстраціями.
Переглядаючи цю збірку, я вчергове зрозумів, як мені повезло, що я йшов по життю, всотуючи на ходу метафори.
Мені кожного разу задають одне і те саме питання: як ви приходите до своїх ідей? Або, вірніше, як ці ідеї приходять до вас?
Багато років тому мені довелось брати участь в роботі спілки кіносценаристів.
Одним із перших фільмів, з яким нам довелося працювати, стала авангардна стрічка «Минулим літом у Марієнбаді». Під час перегляду фільму кіномеханік переплутав бобіни, поставивши десяту бобіну після п’ятої. Ніхто з присутніх не звернув уваги на його помилку. Мало того, деякі з глядачів визнали, що фільм став краще, чим при першому показі два тижні тому! Нічого і говорити, що я зразу ж сів за написання оповідання «Опівнічний танець дракона».
Оповідання «Quid pro guo» майже документальне. Через сорок років після моєї зустрічі з одним симпатичним і неймовірно талановитим автором мені довелося зустрітися з тим, і у що він встиг перетворитися за ці роки. Я був так вражений його повною деградацією, що через декілька годин «Quid pro guo» було готове.
Якийсь час тому я написав поему під назвою «Я – залишок біографій своїх дочок», основану на тій обставині, що всі бувші приятелі моїх дочок, їхні кохані і женихи продовжують спілкуватися зі мною. Оповідання «Недоїдки» - про те ж.
«Дев’ятнадцята лунка» - ще одна сповнена любові данина пам’яті мого батька, який вийшов у відставку, щоб мати можливість грати у гольф п’ять днів на тиждень Якось уже в сутінках я зустрів його на полі для гольфу. Він збирав втрачені м’ячі до своєї корзини. Ця сцена переслідувала мене багато років. І коли рік тому привид батька знову з’явився до мене, я повинен був дати йому спокій.
В 1946 році я частенько їздив вечорами трамваєм, що ходив до Венеції. По суботах в нього сідали сивоволосі і поважні учасники балів, що відбувалися в танцювальному залі Майрона. Вони виходили з трамваю поодинці або парами. Через п’ятдесят п’ять років, ставши таким сивоволосим і старим, я спробував у оповіданні «Після балу» розібратись, як же провели залишок ночі двоє старих людей, що вийшли разом з трамваю на одній із зупинок.
В університеті, коли до моїх рук попадали номери «нео – ренесансного» журналу «Coronet» ( він коштував чималих грошей, і тому про його купівлю не могло бути і речі), я виривав звідтіля фотографії Щтігліца (1) і Карша (2) і присвячував їм свої вірші. Це було щось на кшталт шанування чистого образу.
Лон Чейні вразив мене ще в три роки, коли я побачив його у фільми «Горбун з Нотр – Даму». Наступного разу я побачив афішу з назвою цього фільму уже в сімнадцять років і заявив друзям, що все пам’ятаю з тих пір. Вони здійняли мене насміх. Я встиг описати їм декілька сцен, і, коли ми прийшли в кіно, виявилось, що я не помилився.
Щось схоже сталося і з «Привидом опери», і з «Загубленим світом». Привид Чейні і динозаври Уілліса О’Браєна (3) переслідували мене все дитинство.
Чейні помер, коли мені йшов десятий рік, і його могила стала для мене назавжди символом Смерті. Коли в тому ж році Привид знову повинен був вийти на екран, я надзвичайно страждав, я думав, що страшні болі у животі – це апендицит. Плачучи від болю, я пішов у кіно, я пішов би, навіть, якби помирав. Я вижив і все своє свідоме життя користувався метафорами Чейні.
Через декілька років я потоваришував на все життя з Реєм Харріхаузеном (4), що спорудив у себе в гаражі динозавра, завдяки чому він став потім найбільшим аніматором – лялькарем нашого часу. Ось вам ще одна повноцінна метафора!
Лорел і Гарді тричі ставали героями моїх творів. Прибувши в жовтні 1953 року до Дубліна, я побачив в «Айріш таймс» таке оголошення:
Тільки сьогодні!
Жива легенда
В театрі «Олімпія»!!!
Лорел і Гарді!!!
- Боже ти мій, - зрадів я. – Ми обов’язково повинні туди піти!
Дружина сказала:
- Іди!
Мені пощастило купити останній квиток на місце в центрі першого ряду.
Я дивився як Стен і Оллі розігрують сцени з мого власного життя, і заливався сльозами.
А потім я бачив як вони бесідують зі своїми друзями біля костюмерної, але не став їм заважати.
Їхні тіні завжди зі мною. Колись я присвятив їм два оповідання, а для цієї книги написав ще одне.
Інакше кажучи, те, що колись було метафорою, залишається метафорою назавжди.
Чимало цікавого я узнав про себе самого від кінорежисера Сема Пекінпа, любителя підливати горілку мені в пиво, який хотів знімати фільми за моїми романами.
- Сем, - питав я у нього, - і як же ти збираєшся це зробити?
- Вирву з твоїх книжок листочки, - відповідав він, - і запхну їх до камери!
Так я узнав, що для досвідченого кіношника найбільш безумні мої сторінки моїх романів перетворюються просто в повторення великих і загальних планів.
Згодом, коли я вів на телебаченні програму «Театр Рея Бредбері», я виявив, що без проблем переробляю свої оповідання в телевізійні сценарії.
- «Запхни всі ці листочки до камери!» - звучав у моїх вухах голос Сема.
Так я освоїв і кінематографічні метафори.
І ще додам: я ніколи не намагався змагатися з іншими письменниками, мені тільки хотілось захистити їх. Адже так багато моїх любимих авторів були нещасними людьми з незвичайною трагічною долею. Прийшлося винаходити різного роду машини, що дозволяли подорожувати в часі хоча б для того, щоб сказати їм «Я люблю вас». Ви зустрінетесь тут і з цими машинами.
І насамкінець, тут той самий, народжений старими фотографіями, фільмами, коміксами і зустрічами ливень образів, під який попадає людина, що йде по життю без парасолі. Я щасливий, що мені довелося пройти під цим ливнем, чудесно промокнути і дописати цю книгу до кінця.
Рей Бредбері. Лос – Анджелес, квітень 2001 року.
ПРИМІТКИ:
1)…Штігліц, Альфред (1864 – 1949) …– знаменитий американський фотограф, заснував у 1902 році групу «Фотосецессіон».
2)…Карш, Юсуф (1908 – 2002)… - канадський фотограф, уславився портретами Уінстона Черчіля і інших знаменитостей.
3)…з «Загубленим світом»… динозаври Уілліса О’Браєна…- «Загублений світ» (1925) – екранізація однойменного роману А. Конан Дойла (1912), перший повнометражний фільм американського піонера лялькової анімації і майстра спец ефектів Уілліса О’Браєна (1886 – 1962), відомого в першу чергу своєю роботою над «Кін-Конгом» (1933).
4)… Рей Харріхаузен ( нар. 1920) – американський майстер спец ефектів, протеже Уілліса о’Браєна, працював у фільмах «Чудовисько з глибини 20 000 фатомів» (1953), «Земля проти літаючих тарілок» (1956), «Сьома подорож Сіндбада» (1958), «Ясон і аргонавти» (1963), «За мільйон років до нашої ери» (1966), «Золотта подорож Сіндбада» (1973) та інших. В романі Бредбері «Кладовище для безумців» (1990) показаний під іменем Рой Холдстом.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
США, 2002 рік