Міфічна істота
У тінях сизих, де сплелись тумани,
Жила істота — хитра і німа.
Вона не знала жалю чи догани,
В її очах — лише скляна пітьма.
Вона пройшла крізь замкнені ворота,
Висмоктуючи золото з долонь.
Зник блиск монет, лишилася скорбота,
І в кузнях людства згас надій вогонь.
Без грошей світ змалів, зчорнів від туги,
У кожен дім прийшла холодна тінь.
Зламались плуги, опустіли луги,
І люди впали в прірву потрясінь.
Та є закон, що вищий за стихії,
Він витканий із місячних променів.
Почувши плач і сповнені надії
Благання тих, хто вірив і терпів,
З’явився Чарівний Суд — прозорий і суворий.
Судді в мантіях із зоряного скла
Знайшли істоту в лігві, де похмуро
Вона свій скарб загарбаний гнітила.
«За кожну сльозу, що впала додолу,
За кожен день, що ти в людей забрав,
Ти не побачиш більше волі колу,
У вічних ґратах зникне твій оскал!»
Тепер у вежі, де немає вікон,
Де час стоїть, мов застигла вода,
Істота платить самотою віку,
І в`язниця її — холодна й тверда.
А золото? Воно дощем пролилось,
Повернулось у руки, в серця і в міста.
І щастя людське знову відродилось,
Бо зло перемогла закону чистота.
Київ, 14.05.2026