Україна
з рубрики / циклу «Політичне»
Одного вечора зайшла до багача
Якась дівчина в латаному платті.
Зняла стару торбину із плеча
І подивилась на багату хату.
«Зачєм прийшла?»
«Я тільки попросить...
У мене діти... Не гноби їх, прошу...»
«А ти па-русскі можеш говорить?
Снімі старуха тут свої калоші.»
«Стара? Хіба, синочку, я стара?
Мені ж лиш 20... І за що так, сину?..
Я ж тільки трошки попросить прийшла...
Я ж, знаєш, твоя ненька-Україна...»
«Што? Україна? Гдє? Не помню я
Такой страни... Ти з юга? Чи ти з сходу?»
«Синочку, я ж ота твоя земля,
Ти тут живеш... Я від твого народу...»
«Дєтєй-то сколько?»
«Мало рахувать...
Вже 45 мільйонів, та правдивих
Діток моїх авжеж не 45...
І точно не ті 45 щасливих...»
«Ти шо несеш? Ану-ка убірайсь!
Охрана, вибросьте оцю старуху!»
«Ти ж син мій теж, вкраїнець, не цурайсь!
Прошу тебе, хоч крапельку послухай!»
Ні, викинули в чорнім силачі
Аж на дорогу, наче ту ганчірку.
Поправила торбинку на плечі
Й заплакала - настільки було гірко.
Ішла, ледь не попала під авто,
Гукнув: «Ти шо стоїш здєсь на дорозі?!»
Замерзла – бо лиш в платті, без пальто,
Й упала на асфальті у знемозі.
Аж бачить – лине дівчина якась
У сукні синій, з крилами, як в феї.
І пісня тиха й ніжна розлилась,
Мов справжнього чарівного Орфея.
«Ти хто?»
«Я – Муза з барви снів і мрій,
У сквері тут поетів я зустріла.
А ти?»
«А я – країна без надій...»
«Не бійся, люба, разом полетіли.
Поет тебе сховає у вірші,
Тебе там лихо не зачепить в слові.
Сховають тебе у своїй душі,
І серцях відродишся ти знову.
Лиш оминай серця черствих людей,
Що нищать люд, забули мову й пісню,
Не хочуть знати безліч ще речей,
Й свою країну. Люди зовсім різні...
Лети зі мною!»
«Та немає крил...»
«Візьмись за руку. Горя не забудеш.
Лети. Я знаю, що немає сил.
На цій планеті їх не пересудиш...
Судити будуть їх не в цій землі.»
Взялась за руку музи Україна,
І полетіла. Хоч і у душі
Так жаль було свого дурного сина.
Вони летіли в ніжну далечінь,
Хоч і на душах біль був снігом білим.
Неначе зірки, линули у синь,
І синьо-жовті небеса злетіли.
