26.06.2011 16:22
-
1079 views
    
rating 5 | 6 usr.
 © Оля Стасюк

Степ

На сонці сяє золотавий степ. 

У нього трави, наче руки сина. 

О як багато пожовтілих лепт 

Дала за нього моя Україна! 

Колись він був усміхненим малям,  

Що перші пагони тягло, неначе ручки. 

Він не згадає себе ще дитям. 

У нього вже є внуки і онучки. 

Ну а тоді… Як хороше було! 

Тоді пробились перші ніжні вуса… 

Тоді ще літо золотом цвіло, 

А не асфальтом в темних скверах русих. 

Яким чарівним був зелений степ! 

Він був ще молодим, ще зовсім юним. 

Він пам’ятає перший свій вертеп 

На снігу першім, наче білі дюни. 

Колядок і щедрівок водограй, 

І голоси… Чомусь такі гарячі… 

Сусіднє поле. Жито. Коровай. 

До тих пір степ підріс-таки добряче. 

Ще були потім голодні роки, 

Коли на нім кропиву щодня рвали… 

Тоді степ посмутнів. Тонкі стежки 

На ньому чисто-чисто протоптали. 

Пройшло і це. Лише цвіла зоря. 

Стежки заплутались, мов в катакомбах. 

Але одного сонячного дня 

На жовтий степ упала перша бомба. 

Він плакав за волошками вночі, 

А матері за синами ридали. 

Пізніше ще кигикали сичі. 

Та степ теж не один раз підривали. 

Зима лягла на теплий горизонт. 

І чорний сніг скрипів під боєм всюди. 

Прийшов й сюди у ранах й криках фронт – 

Степ чув так називали його люди. 

Тепер ридав він за людських синів. 

Волошки давно витоптали танки. 

Він вже й забув, як грім колись гримів – 

Гриміли бомби від ранку до ранку. 

Лопати гризли виплаканий ґрунт, 

Сплітаючись у рятівні траншеї. 

І на його очах піднявши бунт 

Всіх розстріляли. В ранок Маковея. 

Він бачив, як везли людей в Сибір. 

За те, що говорили всім про Бога. 

Не зрозумів тоді. Не зрозумів, 

Що вірити забороняли в Нього. 

Як згадку про важкі оті роки 

В собі, скраєчку, аж там, біля хати 

Він носить лиш оплакані хрести  

І сіє біля них холодну м’яту. 

У ті роки багато тут злягло. 

За кожним Україна сумувала. 

Та якби тяжко й гірко не було, 

Вона свій рідний степ не забувала. 

Пройшли віки. Ясниться старий степ. 

Поряд - лани, немов його онуки. 

І, як колись, в різноголоссі септ, 

До України тягне трави-руки. 

Але одного разу в шепіт трав 

Ввірвались набундючені КамАЗи. 

І крізь машини хтось там белькотав 

Незрозумілі суржикові фрази. 

Цей «хтось» достатків, як він сам казав, 

Мав стільки, що запрудить ціле море. 

І схоже ні на кого не зважав . 

Тим більше на людські біду і горе. 

Щось буде будувати – степ почув. 

Його пройняло в вересні морозом. 

Він лише місцем непотрібним був. 

В очах волошок забриніли сльози. 

Вже врізались машини в теплий ґрунт. 

Але раптово всі злякались лиця. 

У небі, наче хмар гранітних бунт, 

Майнула голосиста громовиця. 

У стогоні небесних темних септ 

Почувся тихий голос України, 

Сльозою впав на побілілий степ: 

«За віщо, люди? Це ж… моя дитина.» 

Публікації: Оля Стасюк

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 24.05.2012 17:11  © ... => Деркач Олександр 

Дякую. 

 24.05.2012 10:57  Деркач Оле... => © 

Сподобалось, сильно 

 24.05.2012 10:26  © ... => Каранда Галина 

Згодна. Але ж бульдозери це читати не будуть.... 

 24.05.2012 01:11  Каранда Га... => © 

некоментована Оля...
що сказати... навряд, чи той голос зупинить бульдозер...