Шторм біля монастиря
з рубрики / циклу «Віра»
Шумить океан, гнівно піниться бризом,
Кидає, мов тріски, уламки із гір.
На кручі ж монах стоїть у чорних ризах,
Де сім сотень років живе монастир.
В тих стінах старих не фундамент, а віра
Тримає каміння багато віків.
А хвилі – то чорні, то білі, то сірі,
У реві морських штормових голосів.
В обличчя – вологий, пронизливий вітер,
То крик водоспадів, от хвилі, як дим,
Зачерпують все те малесеньке світло
І падають з гуркотом грізним із ним.
Рокоче каміння, шумлять чорні вири,
Неначе торнадо спустилось з небес.
А з вікон, в яких вічно дихає віра,
Спів лине монарший: «Христос воскрес!»
Закінчилась пісня, посиніло море,
І хвилі вже вище, ледь не до вершин.
І небо чорніше, і зблякли вже зорі
Від чорних, холодних, солоних краплин.
І гуркіт страшний, блиски в небі гарячі,
Холодні рови, що ростуть і ростуть...
Вже дощ періщить, вже не квилить і плаче,
Дощ з хвиль, що горами встають і встають...
І блискавки в небі,ясніші за зорі,
Вир моря, і гуркіт у хвилях, і грім...
Знов вийшов монах, став на кручі над морем,
І глянув у небо, чорніше за дим.
Холодні здіймалися пінисті хвилі,
І вітер шалений, нестримний летів.
Монах, не дивуючись штормовій силі,
Коліна в молитві на кручі схилив.
І раптом все стихло. Спинилися вири,
І хвилі тихенько котилися в синь.
Піднялося світло, живуче, мов віра,
Торкнулось промінням легким далечінь.
Розступилися хмари за вірою в Бога,
Якій не страшні шторми й гуркоти гір.
Осяяло сонце монаха старого
І вірний, незламний старий монастир.
