Спадщина мовчання
Усе проходить — усьому є кінець,
Та памʼять зводить все це нанівець.
Я поринаю в давню ностальгію
І розчиняюсь в сонній ейфорії.
У мареві я з дідом-вояком зустрівся —
В минулому столітті час його війною зупинився.
Життям моїм він жадібно цікавився,
Усі дрібниці взнати квапився.
Розпитував про рід: як жив і існував,
Та про братів своїх, з якими воював.
Хотів дізнатися, чи ми живем у щасті,
І чи не дали правді, за яку боровся, впасти?!
А я мовчав... Бо як йому сказати,
Що творять тії рідні брати?
Що знову мусимо у руки зброю брати,
Щоб рідну землю від навали вберегти...
Хоч та війна давно уже історія,
Але ще й досі залишає слід в моїх думках.
Навіщо були ті передбачення й Вікторія,
Коли дідів всі сподівання розвіялись у прах?…
Сьогодні уві сні із дідом зустрічався —
Де мешкаю я нині, так йому і не зізнався…
А коли час настав прощатися,
То про «братів» сказати так і не наважився.
Це, певно, памʼять все частіше
Мене в минуле порива й давнішнє.
Краще б сьогодні уві сні не бачився я з дідом —
Тепер боюся, хоч би дрУгий не наснИвся слідом...
Спогади живуть у наших душах,
Спогади назавжди — в наших роздумах...
Спогади продовжують життя,
Сподіваємось на краще майбуття!
В.С.Курзанцев