з рубрики / циклу «Таємнича ніч»
Ти любиш ніч?
А я її люблю.
Гарячий дух розпеченого саду
Вривається у зоряну ріллю
Під гуркоти кометок канонади.
І тиша в’ється помислами, й дзвін
Із паркової вежі наостанок
Знов піднімає душу із колін,
І постає, неначе тихий ранок.
А ще лиш північ.
Кава з молоком
Так легко п’ється.
Бо ж й вона з комети...
Ти знаєш, місяць ще жонглює сном,
І сипле зорі у п’янкі букети.
Якби ж ти знав, як вежа, що не спить,
Співає дзвоном вранішнього трунку...
Для тебе це – лиш сон. Це тільки мить.
Для мене – блиск осіннього дарунку.
Дивуєшся? Я подих лиш люблю,
Лиш натяк, мрію, все ще таємничу...
А може, дзвін вривається в ріллю,
Бо ми не йдемо, хоч він й довго кличе?
Не розумію – не любити ніч.
Це ж просто казка, це така країна,
Де тільки сонце не торкає віч,
І спить у цвіті зоряна калина.
Я полечу у зорі ті, повір,
Які Чумацький шлях постійно сіє...
Тобі буквальні навіть блиски зір?
Ну що ж, лишайся. В мене є ще мрія...
