Таки живу…

з рубрики / циклу «МИ - СТРУНИ НА БАНДУРІ ДОЛІ»

Я давно серед плем’я дикого,

Ледь тримаюся на плаву.

Маю щастя собі великого:

Хоч існую – таки живу.

Поміж люду сіро-безликого,

Що на сіно «людців»… мов траву…

І плітками калічить абикого,

Хоч побитий – таки живу.

Серед слів ядовито-зважених,

В хвилях підлості все пливу.

На байдарі чванством уражених,

Хоч веслую – таки живу.

Між підлесників шовком впряжених,

У порожніх псалмів гарбу,

З Раю Богом давно спроваджених,

Хоч гортаню – таки живу.

Все клянуся: «З лиця спітнілого,

Маску блазня от-от зірву!»

Та боюся вже Світла Білого,

Мов упир… А таки живу!

Хай на янгола злотокрилого,

У ві снах, я не жду й на яву,

Все ж припхався до віку зрілого…

Хоч не святець – таки живу!