Пенелопа
з рубрики / циклу «ТІНІ»
Сумні очі Пенелопи невідривно дивилися на море, великі і темні, як достиглі смокви, оповиті ледь помітними тонкими промінчиками зморщок, із густою тінню втоми, сліз, недоспаних ночей під ними, вони шукали й не знаходили на тихому плесі спокійних вод Ітаки корабель...
Єдина розрада і водночас надія, і вже згасаюча віра змушували обертатися, де б вона не була (благо, це було можливим із будь-якого куточка палацу), хоча б на хвильку до володінь Посейдона. І так день у день, рік у рік... Скільки вже? Шістнадцять? Сімнадцять років... Сімнадцять довгих самотніх років... Минула молодість, перші кроки сина (а він уже вимагає лук батька для полювання!), смерть близьких, і вже сама вона відчула, що "осінь життя" – це не просто метафора.
Дивні морські птахи, чиї імена вона знала в дитинстві своєю рідною мовою, але чомусь забула і так і не призвичаїлась вимовляти їх ітакською, з журливим круканням кружляли над узбережжям, над родинним палацом її чоловіка, над неозорими пасовиськами, де спокій і тиша, і велична гармонія панували між вірним старим Евмеєм та ввіреними йому стадами.
Ітака їй сподобалася з першого погляду: привітний люд цього невеличкого острівця, доглянуті садочки біля глинобитних хаток, неозорі виноградники вщерть, по самі вінця залиті палючим південним сонцем, крута, велична гора, поросла лісом, і море, багато-багато моря. Та найголовніше – тут вона стала щасливою, відчула, що таке бути коханою, бажаною жінкою. Десять прекрасних незабутніх літ, нічим не затемнених, нічим, окрім того, що боги за якоюсь мстивою логікою чи то заздрісною зловтіхою не давали їм дітей. І ось, коли нарешті їхній первісток, такий жаданий, такий ще в утробі люблений Телемах з’явився на світ, доля, наче в насмішку, у той самий день забрала Одіссея.
О Одіссею, Одіссею! Любов до нього, тоді ще зовсім юного, прийшла, мабуть, з першого погляду, чомусь відразу виникло відчуття, що його серце б’ється в один такт з її, Пенелопиним. І хоч багато хто таємно кепкував з неї, що от мовляв і така красуня, і вчена, а пішла за якогось селюка, вона знала, що це не так, що хоч він і не знакомитий аристократ від народження, проте має надзвичайно шляхетну душу, блискучий розум і добре, співчутливе серце, тобто ті риси, яких інколи бракує справжнім аристократам. Вона знала, що не має він у далекій провінційній Ітаці ні казкових багатств, ні незчисленної челяді, ні багатотисячного війська, його скромний, хоч і царський посаг вона сприйняла як належне, як продовження чи завершення усіх тих чеснот, якими володів він. Тому відразу ж категорично відкинула всі протести своїх батьків (куди їхати такій молодій та ще й так далеко?) і переконала їх, що саме з ним вона буде щасливою.
(Звідки ж їй було знати, що цей самий розум її чоловіка, за який ахейці назвуть його Хитромудрим, для неї тільки на те й згодиться, що буде вигадувати тисячі байок про кіклопів, Скіллу і Харібду, биків Геліоса, аби виправдати своє неповернення додому?)
ЇЇ незабутні, давно покійні батьки! Вони були і залишаться для неї зразковою сімейною парою, хоч насправді були надзвичайно далекими від ідеалу в розумінні гармонійних партнерських відносин. Регулярно, мало не щотижня між ними спалахували такі сварки, ну як у перше, але якщо мама затримувалась у гінекеї в котроїсь зі своїх подруг хоч на півгодини більше відведеного часу, тато від хвилювання не знаходив собі місця і, щоб краще бачити шлях до господи, ставав на невеличкого ослінчика й невпинно дивився за ворота. Вони й померли майже одночасно.
Пенелопа сиділа на відкритій терасі свого покою. Руки її майже механічно совали й совали невеличкого ткацького човника на станку із Одіссеєвим саваном, і її довга тінь на післяполуденному сонці майже сягала віконного одвірка. Чи думала вона колись, що буде нидіти за такою важкою, умертвляючою своїм безглуздим повторенням роботою? Удень плести, вночі таємно, крадькома розпускати (щоб тільки відтягти день так званого весілля!)! Плести – розпускати – плести – розпускати – розпускати – розпускати.
Невеселі думки, як і завжди за механічною роботою, стали сумовитим колом круг Пенелопи і заслонили собою хихотіння набридливих служниць, п’яні крики женихів із наддвірної зали, віддалений шурхіт прибою.
* * *
– Чому боги створили людей такими недосконалими, до добрих рис додаючи щедрою рукою легіон слабкостей? Чому людина вся у владі гріха, захрясла, як муха у чомусь солодкому, і вже не владна вирватися? О бідна Гелено, красуня й розумниця, товаришко дитячих років! Який ґедзь вжалив тебе? Чим струїла тебе Афродіта? Чого тобі не вистачало під час твого царювання у Спарті, що однієї ночі ти втекла від свого Менелая, як остання злочинниця зі спартанської в’язниці, залишивши навіть свою трьохрічну донечку? Царевич Паріс, звичайно, красень з красенів, але чи зробив він тебе щасливою? Та й якого щастя ти прагла, якщо все воно однакове на смак? Таке солодке спершу, з часом приїдається, чи то заїдається щоденними борщами та іншими турботами, і зрештою стає старою звичкою.
У домі Парісового батька, царя Пріама, переповненому синами й дочками, невістками, зятями та онуками не була ти вже царицею, інколи й служницю тобі не присилали прибрати у покої. Тому то ні хвилини ти не вагалась, коли в палаючій Трої прийшов до тебе Менелай і попросив повернутися з ним у Спарту. Вільною ходою ступила ти на його корабель, не обернувшись ні на зруйноване за твою провину місто, ні на могилу свого вчорашнього коханого. О легкодуха, легковажна Гелено! Ти порушила світову рівновагу! Скільки жінок, матерів, дівчат ти зробила нещасними, сама того не відаючи! А мене, Пенелопу, ти зробила найнещаснішою з нещасних, найнещаснішою з тих, чиї чоловіки полягли звитяжно у славній битві, з тих, які могли відкрито оплакати своїх мужів, благоговійно зберігати пам’ять про них і пишатися ними перед дітьми.
Я, Пенелопа, не мала такої можливості. Уже давно я знала, що Одіссей живий: послані мною на розвідку люди поверталися й повідомляли, що він був якийсь час у феаків, потім гостював у Алкіноя, був мужем цариці Кіркеї, перебував в чертозі німфи Каліпсо на її віддаленому самотньому острові. О боги! Скільки їх ще буде, цих фатальних К у моїй долі?
* * *
Найважче було брехати близьким: згорьованій немічній матері Одіссея, його маленькому синові, розказуючи, які перепони чатують на бідний корабель на шляху до спокійного зазвичай плеса Ітаки. Бідна, бідна Антіклея! Вона таки не витримала й одного дня самотужки піднялася на єдину стрімку скелю Ітаки, щоб скинутись у море! Як я благала її, як просила, качалась у поросі й, обіймаючи за коліна, заклинала не робити цього, не сиротити нас ще більше! Я, що полюбила її як рідну матір і не відкривала їй правди, жаліючи її, не витримала й закричала:
– Він живий! Він зараз у лестригонів! Я це знаю достеменно! Завтра спорядимо корабель і поїдемо туди, щоб забрати його!
Та у відповідь я почула:
– Я не вірю тобі, невістко! Ти мене не обдуриш! Мій син давно помер і кличе мене до себе!
Велично і неспішно, як і личить представниці царського роду, стара, біла, як молоко, Антіклея рушила до краю урвища, і за мить лише червона її намітка погребальним саваном коливалась на ледь окреслених морських хвилях. Пішла, як то кажуть, душа в рай. У прерогативі постійної, невсипущої муки чекання й вічного блаженства з душами пращурів, бідна мати мого чоловіка вибрала останнє.
* * *
Стережіться, щоб ваші бажання, яким б добрими й розумними вони не були, не стали вашими ворогами, як це трапилось зі мною! Я завжди бачила свого Одіссея великим, і ніколи мені й у голову не приходило, що він осязає свій шлях інакшим. Не те, щоб я підштовхувала його до якоїсь певної мети, але я, саме я схвалила його вибір йти на троянську війну, участь у якій для нього була не обов’язковою! Смерті від булату чи отрути я не боялась, бо як було напророчено Афіною, Одіссей мав прожити довге життя. Тож мені здавалось, що мій Одіссей нічим не згірший за мудрого й досвідченого Агамемнона, не боязкіший за Ахіллеса, не менш звитяжний за самого Менелая.
(Звідки ж мені було знати, що уславившись силою та мудрістю і подолавши неприступну твердиню Трої, мій чоловік не захоче вертатись додому до дружини й сина, а шукатиме нових перемог?)
* * *
Найважливішу, можливо, роль у нашому житті відіграють ідеали, накинуті нам уподобаннями суспільства, чи то наші вимріяні з дитинства. Під свої ідеалістичні уявлення ми підганяємо все, що нас оточує, вимірюємо дійсність не за справжньою сутністю речей, а за штучною, вигаданою міркою. І зараз я думаю, що, може, мені б не так боліла зрада Одіссея, якби я не зробила з нього ідола, бо для мене він дійсно таки був найкращим, найрозумнішим, найшляхетнішим. Мій Одіссей знав і умів все: за один майже день він самою лише майстерністю своїх рук переробив старий кремезний вербовий пень на наше шлюбне ложе, і він же замислив і змайстрував Троянського коня. Геній, овіяний ореолом слави, богоподібний – ось ким він був для мене. Та всі люди грішні, і серед них найпершою грішницею є я, яка сотворила собі кумира і у своєму домашньому храмі молилась на нього, і змусила так само робить своїх домашніх. Але ідоли рано чи пізно падають і при цьому, буває, можуть розчавити і своїх будівничих, тих, хто зводив їх на втіху своїй гордині.
* * *
Чи народжується у цьому житті хто сильним, готовим до труднощів й випробовувань? Лише одиниці є такими, ті, які відмічені незримою печаткою Зевса. Я не була однією з них, не була народжена для боротьби, лише обставини мого життя загартували у мені силу волі й міць, якої від плеканої батьками Пенелопи з Афін ніхто не очікував. Всі вони – моя челядь, простий люд Ітаки, приїжджі купці, цікаві до чужих справ сусіди – всі вони стали вважати мене камінною, не знаючою болю й втоми жінкою, що навчилась вправно керувати своїм невеличким господарством і сама хапалась за будь-яку роботу, як проста служниця. Мої суворо окреслені вуста й опущені очі вони сприймали за вияв черствості й гордині, і нікому не спадало на думку, що вуста мої запеклися від лютого горя, а повіки, обважнілі від нескінченних сліз довгими самотніми ночами, просто не піднімаються вище. Служниці перешіптувались між собою про те, що я не маю серця, що я безчуттєва колода, бо ось який прекрасноликий і мужній Ір, а який ловкий Леод, і хіба ж не в біса розумний Мелантій, і всі вони прагнуть зайняти місце Одіссея, і якби я менше комизилась, то вже б давно обрала котрогось із них і жила собі щасливою молодичкою, а там, дивись, і котрусь би із них узяли заміж. О бідні мої легковірні й простяцькі дівчатка, чий розум дійсно таки перебував у прямій пропорції з довжиною волосся (чим довше друге, тим менше першого). Невже настільки були засліплені красою моїх женихів, що не бачили очевидного? Все це були мужі недостойні, які закрадаються у чужу господу вночі, поки господар спить чи його немає вдома, хазяйнують там на свій смак, беруть, що хочуть і тікають з першими півнями. Всі вони, як один, знали, що Одіссей живий, бо перекуповували моїх розвідників, досить часто людей непорядних, гультіпак, мандрівних лайдаків, які й без золота не могли втримати язика за зубами. Ця звістка проте їх не спиняла, а навпаки ніби заохочувала й розпалювала: перехитрувати Хитромудрого Одіссея просто у його господі очевидно означало для них довести собі й оточуючим найвищий ступінь опанованого ними крутійства. Ці так звані женихи не раз, мабуть, до кольок насміялися і з мене (солом’яної вдовички), і з мого чоловіка, що покинув з якогось доброго дива своє обійстя і ганяє не знати де й не знати за чим. Але про людське око вони зберігали усі атрибути поваги й шани до господарів дому, у той же час безсоромно розорюючи його своїм ненажерством і пиятикою. Як гидка сарана обсіли вони мене й поглинали працю моїх рук і спивали останню кров мого серця!
* * *
Єдиною моєю утіхою і розрадою мого вічного суму був мій Телемах, мій син, мій спадок від Одіссея і мій заповіт майбутньому! Завжди весело усміхнений, як і його батько, і з тим же блискучим розумом, добрим серцем і вродженою шляхетністю він став для мене тим, заради чого варто було жити і варто боротися, відстоювати від зайд наш дім і вести господарство. Його голос, промовляючий мені зранку "мамо", для мене був чарівніший за флейту Орфея, і клянуся без усілякого ханжества, що якби прийшов простий рибак з узбережжя чи несановитий купець і зрозумів мій біль, своєю добротою зігрів мою самотність, а мого Телемаха назвав сином, я б пішла назустріч новій долі і перестала чекати свого богорівного Одіссея.
* * *
Веселе щебетання ластівок під стріхою вивело Пенелопу із журливої задуми. От і ще один день минає із нескінченої череди уготованих їй Мойрами самотніх днів. Велике, розпечене до червоного сонце сідало за море, туди, де новий день тільки мав народитися, несучи нову надію, нове життя, нове щастя, туди, де, можливо, щирими були усмішки жінок і в мові дітей звучало слово "тато". Пенелопа підвела очі й скрикнула від щасливої несподіванки: її син, її Телемах, що ось уже рік, як помандрував шукати батька, повернувся, видко, на котромусь з кораблів, що зрідка прибували до Ітаки, і підіймається сходами до неї на терасу. Вона кинулася вниз до сина і раптом вражена зупинилась, побачивши біля нього якогось старця, що опираючись на Телемахову руку також підіймався до неї. Ні, це не старець, як їй здалося з першого погляду, це досить немолодий, сильно вихудлий і якийсь, ніби битий життям муж, що когось їй страшенно нагадує, когось рідного й давно баченого.
Якби вона не взялася рукою за ліву грудь, серце, мабуть би, вибухнуло мільйоном пульсуючих скалок! Цього не може бути! Це неможливо!
– Здраствуй, Пенелопо! Я повернувся! – сумовита усмішка перекривила напівбеззубий рот Одіссея і його пошерхлі долоні знайшли її натруджені руки. Перед ним стояла жінка, яку він залишив пишною красунею, і чия врода змарніла від нескінченного суму та важкої праці, висушена на самотньому ложі, жінка, чий споглядальний розум перетворився на розрахунок жорсткої бухгалтерії, жінка, чия лірична вдача під дією життєвих обставин стала рефлексом вольової необхідності. Перед старцем-Одіссеєм стояла тінь Пенелопи.
Київ, Вересень 2009 - Січень 2010
