Слово о полку Ігоревім
Повний переспів
Вступ
Розпочнім же, браття, слово наше
Про бувальщину й минулі дні,
І про те, як Ігор терем княжий
Кинув задля бою на коні.
Розпочнім же не за вимислом Бояна,
Правду, браття, хай пізнає світ.
Бо народ ще пам’ятає рани
Крізь вервечку мережану літ.
Бо Боян як гусла брав на руки,
То слова лилися золоті,
Мов смола по дереву на луках,
Наче вовки мчали по землі.
То летіли в далечінь, під хмари,
Мов орли на білих лебедів.
Кого перший орлик настигає,
Той заводив першим тужний спів.
Почина з старого Ярослава,
І Мстислава в пісні пом`яне,
І Роману, сину Святослава
Пісню предковічную складе.
То ж не орлики летять на зграю –
То на гуслях виграє Боян,
Персти на ті струни покладає,
І народ наш зцілює від ран.
Розпочнім же, браття, слово наше
Від Владимира до Ігоревих днів,
Що мав серце мужнє, сильне, княже
І полки навів на ворогів.
Розпочнем же, браття, як годиться
Про дружину князя, вояків,
Щоби правди чаша, як криниця
Не пропала до майбутніх днів.
О Бояне, Руський солов`ю,
Соловейку нашої землі!
Помислом по дереву повієш,
Піднесешся в хмари золоті.
Оспівай, Бояне, полки княжі,
Час цей наш для матінки-Русі,
Щоб це бігло слово прудко наше
Стежкою Трояна по землі.
Щоби Ігор заспівав ту пісню:
«Не орлів негода зайняла –
Крізь поля і гори, ліси грізні
Галок стежка к Дону привела.»
А чи так би заспівати людям:
«Прудкі коні за Сулою ржуть,
Дзвони Києва і Новгородські труби,
Стяги у Путивлі вже встають.»
Початок походу
Ігор з братом Всеволодом стрілись,
Каже брату Всеволод ясний:
«Ми братами у цей світ родились,
Святославовичі разом ми.
Ти готуй своїх вороних коней,
А мої під Курськом вже стоять.
Воїни не бояться полону,
Кінцем списа звиклі працювать.
З луками й шоломами зродились,
В сагайдаках й шаблях ізросли.
Всі дороги й шляхи роздивились,
Скачуть прудко, як сиві вовки.
Собі – честі у бою шукають,
Слави – руським хоробрим князям.»
Бачить Ігор – сонечко згасає.
Та, хоробрий, не злякався сам.
Каже Ігор: «Браття і дружино!
Краще смерті, ніж полону сліз!
Хочу глянути, як Дін той лине,
Об половців поламати спис.
Гей, сідлайте воронії коні!
З Дону шоломом води поп’ю.
З вами голову зложу я коло Дону,
З вами, русичі, загину у бою.»
Князь вступив у золоте стремено,
Дивиться у небо, на зорю.
А природа знала достеменно,
Провіщала воїнам біду:
Сонце у затемненні пропало,
Як газдиня, в поле йшла гроза.
І дерева, і траву тріпала,
Птиць збудила, звірів підняла.
Недаремно див на дубі свище –
Хай почує половців земля,
Хай у полі сірий вовк не рище,
Хай спустіють половців поля!
Ігор йде з дружиною до Дону!
Вовки вже наводять всюди страх,
І орли зовуть без перепони
Хижаків на вбитих у ярах.
Руська земле, як же ти далеко!
Не докинуть вже до тебе й спис!
Місяця світило вже померкло,
І погаснув золотавий Віз.
Перші два бої
Вранішня зоря вже запалала,
І поля накрив густий туман.
В ранок цей природа розцвітала,
Галки чорні пробудились там.
Русичі поля загородили,
І на сонці сяє кожен щит.
Кожна душа честі захотіла,
Ну а князям – слави й довгих літ.
І, сипнувши стрілами по полю,
Половецьких загнали красунь,
Золота, прикрас – неначе молі,
Оксамиту, сірого, як лунь.
Там мости мостили кожухами,
Воду зупиняли там щитом.
Від мужів хоробрих берегами
Утікали Гзак із Кончаком.
Вранці-рано хмари налетіли,
Що із моря Чорного прийшли.
Сонця наші закрити хотіли,
Принесли великії громи.
Дощ із луків й шабель половецьких
На Каялі-річечці піде.
Стрілами із Дону пронесеться,
Та стріла багато душ знайде...
Як далеко, Матінко-Русь наша,
Ми від тебе в поле відійшли!
Чорне небо було, наче сажа,
Ріки мутно в берегах текли.
Вітри стріли сипали в дружину,
Обступили половці поля.
Бій іде не в жарт, а до загину.
Все тобі, о Руськая земля!
Князь-воєвода: Всеволод
Всеволоде, княжий брате вірний!
В обороні міцно ти стоїш,
Всім незгодам тужним непокірний,
Рідну землю гідно борониш.
Стріли ти на половців пускаєш,
І за рідну Русь стоїш в бою,
Харалужний меч злотий виймаєш,
Забуваєш ти печаль свою.
Що печаль тут, браття дорогії,
Він забув і почесть, і життя,
Отчий стіл, собори золотії,
І Чернігів, села і міста,
Звичаї й обичаї народу,
І Глібівни, красної жони...
Тільки честь і славу воєводи
Пам’ятати буде він завжди.
Згадки минульщини
1. Олегові походи
Так, були літа колись Трояна,
Ярослава вже пройшли віки,
І Олегові походи славні
Потоптали ворогів стежки.
Той Олег мечем кував крамолу,
Сіяв стріли густо по землі.
Знали і долини, й ріки, й гори
Що вступає він в стремена золоті.
2. Князівські міжусобиці
З Тмурокані слава йшла по світу,
Задзвеніли чвари у сім’ї.
Ані щастя й дружнього привіту,
Ані миру на своїй землі.
За Олега усобиці були,
У країні гинуло добро,
Часто ворон клекіт люди чули,
Галками навколо аж гуло.
Бій і поразка
То було в ті битви і походи,
А такої - світ іще не знав.
Знатимуть тепер свої народи,
Як-то князь наш честь собі кував.
Бо з зорі до вечора, дщо нічки,
Бо із нічки і аж до зорі
Сипалися стріли, наче річка,
І трощились злоті шоломи.
Шаблі об шоломи ті гриміли,
І ломились списи об щити.
Галки чорні в небесах летіли,
Вовки тризну мали на землі.
Ця земля копитами й щитами
В борозни поорана була.
Кров’ю руською, немов річками,
Чорна вся политая земля.
Кості ці, засіяні по полю,
Плідно, рясно на землі зійшли.
А зійшли вони пекучим болем
І слідом дівочої сльози.
Рано-вранці поле задзвеніло,
Галки чорні в небо піднялись.
То полки хоробрії шуміли,
Крові ріки більше не лились.
Ігор всю дружину завертає:
Жаль йому і брата, і полків.
Бились вони, зорі розцвітали,
Вдень не гаснув той ворожий гнів.
Та на третій день упали стяги,
Розлучились золоті брати.
Тут вина кривавого й наснаги
Недостало ворожій землі.
Полягли тут русичі у полі,
І поникла від жалю трава.
А далеко, ген на видноколі,
Зашуміли у жалі поля.
Похилилися ліси високі,
Плачуть верби листям золотим.
І шумить насамоті осока
Жалем невимовним і тяжким.
Причина поразки – розділеність братів-князів
А причина не у ній таїлась,
А причина в теремі зросла.
І образа сильна покотилась,
І край Дону в жалі підняла,
Заплескала крильми, полетіла,
Піднялася в синіх небесах,
І причину бідувань відкрила
У ворожих князях і братах.
Брат на брата йшов у нас війною,
Князь на князя-батька поставав.
Покотилась ця війна луною,
Всякий на цю землю посягав.
Бо князі з братами воювали,
А тим часом гинула земля.
Бо ворожі війська поставали,
Нищили і села, і міста.
Як же сокіл залетів далеко –
Аж до синіх моря дивних вод.
Сина не напоїть мати з глека,
Не зустріне воїнів народ,
Полку Ігоря не воскресити.
Половці скакали по Русі,
Заходилися міста палити,
Плакали в них жони молоді:
«Хто верне чоловіків коханих?
Їх вже не побачить милих нам,
Не злічити кровавії рани ,
Не зрадіти рідним нам словам.
Серця розриваються від жалю,
Згадка вас не полишає їх...»
Сльози аж до чорної Каяли
Линуть стрімко від жінок усіх.
Київ застогнав, Чернігів славний,
Сльози покотились по Русі.
Матерям синочка погляд гарний
Сниться вже щоночі уві сні.
Та не лиш тому міста стогнали,
Бо князі, крамолу куючи,
Не мирились. Тому набігали
Половці на руськії стежки.
Дань двори давали половчанам,
І слізьми вмивалася земля.
Вже журби наповнилися чани
І тугою полягли поля.
3. Князь Святослав
Ігор з Всеволодом розбудили
Те, що був приспав князь Святослав.
Бо тоді половці не летіли,
Кожен своє місце завжди знав.
Святослав зробив це все полками,
Наступив на половців лихих,
Притоптав їх гори копитами,
Висушив озера всі на них,
У річках закаламутив воду,
І яруги кіньми потоптав.
А Кобяка, вожака народу,
В кайдани залізні закував.
Тож співали славу венеційці
Князю Святославу і полкам.
З ними – греки, і морава, й німці,
Та й жаліють Ігоря, що нам
Не принісши слави й перемоги,
Потопив в Каялі все добро,
Не дослухався перестороги
Й пересів в невільниче сідло.
4. Віщий сон Святослава
По Русі летіли туги птиці,
І веселощів ніхто не мав.
А у Києві, в злотій столиці
Дивний сон побачив Святослав:
«Наче одягали мене, - каже, -
Чорним покривалом у ту ніч.
І вино в отруті в чаші княжій
Подавали. А ще – дивна річ –
Сипали на мене злоті перли
З сагайдаків ворожих поган.
І стовпи у теремі всі здерли,
І шумів похмуро так лиман...
Каркали всю ніч чорні ворони,
Обминули золотавий бір,
І летіли геть без перепони
Аж до моря, до високих гір.»
І сказали мудрому бояри:
«Туга полонила розум твій.
Це два соколи твої злітали,
Отчий стіл залишивши злотий,:
Пошукати града Тмуроканя
Та напитись Донської води.
Повтинали крила їм погани,
Не вернутись соколам сюди.
Замість злота в них тепер кайдани.
Темно тоді було в третій день:
Затемнили сонця два погани,
Руська земля стала, мов мішень.
Налетіли половці погані,
Сум летів і землю вкрив крилом.
Заспівали діви вранці-рано,
Граючись злотим легким щитом.
Заспівали половецькі діви
Над холодним морем стоячи,
І часи ті Бусові хвалили,
Помсти Шарукана цій землі.»
Мовив тоді Святослав з сльозами
До боярів слово золоте
І прорік: «Сини мої! Князями
Стали ви, хоробрії! Але
Рано почали разить мечами
Половецьку землю й чорний Дін.
Рано пити в бою шоломами,
Слави й честі здобувати в нім.
Ви без честі вперше одоліли,
І без честі кров ви пролляли.
Так, серця в бою Ваші кипіли,
В смілості згуртовані були.
Що ж ви сивині моїй зробили?
Вже не бачу сили й влади я
Брата мого. Ті війська ходили
У бої без списа і щита.
Перемогу криками й ножами
Руській землі ті бої несли!
Та й казали: «Мужаймося самі!
Ми велику славу здобули!»
А чи диво – молодіть старому?
Не пособники мені – князі.
Он і в Римі не вберегли дому,
Затріщали дужі шоломи.
Ніна що година обернулась.
Сину Гліба – туга і печаль.
Видно, вдача й єдність відвернулась
Й полетіли в чорну, темну даль...».
5. Єдність врятувала би братів
Всеволоде! Княже-воєводо!
Прилети здалеку, мужній ж ти!
Щоб від половецького народу
Отчий злотий стіл постерегти.
Веслами розкропиш Волгу сіру,
Шоломами виллєш, княже, Дін,
Бранок й полонених би без міри
Привели б стрільці зо всіх сторін.
Ну а ти, Давиде і буй-Рюрик!
Чи ж не ваші злоті шоломи
Й шоломи дружини, наче тури,
Плавали по ворожій крові?
Ви вступіте в золоті стремена,
І за русичів ввірвіться в бій!
І тоді вже точно, достеменно
Половці втечуть за Дін злотий!
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо забрався ти тепер.
Зачинив Дунаю бучну славу,
Гори ти дружиною підпер!
Одчиняєш Києву ворота,
І султанів за кордоном б’єш.
Ти стріляй половців по болотах
І свободу Русі принесеш!
А ви, буй-Романе і Мстиславе!
Подвиги і бій – ваше життя.
Ви шукаєте, соколи, славу,
І від вас гуде уся земля.
Шоломи й дружини в вас – латинські,
І від них гудуть усі краї –
І Литва, і люди деремлинські
Честь вам віддають аж до землі.
6. Заклик до об’єднання
Поронили листя всі дерева
Не від радості й не від добра.
Поділили ці хоробрі леви
Землю по Росі і до Дніпра.
Не воскресне Ігоря дружина!
Дін на бій зове усіх князів,
Щоб вони усі аж до загину
Билися, вступивши в правди бій.
О, Мстиславичі, сини сміливі!
Де ж ваші злотії шоломи?
Половців стрілами зупинили б
Задля князя й руської землі.
Не тече вже до Переяслава
Сула срібно-золотим струмком.
Чути тільки бої Ізяслава,
Що згубився разом із добром.
Погубив він славу свого діда
І поліг у крові на траві.
Ворог ж каже: « Не лишилось сліду
Від дружини на оцій землі.
Звірі кров і ту всю полизали! »
Не було-бо Всеволода тут,
Не було і брата Брячислава –
Лиш один утік від смерті пут.
Гримлять труби, та немає слави
І сумують руські голоси.
Ярославе й внуки всі Всеслава!
Опустіте стяги ви свої!
Бо сварились разом ви постійно
Й навели на Руську землю зло:
Бо з розбрату почалися війни
І насилля на всю Русь прийшло!
7. Таємні справи братів
Був тоді-бо сьомий рік Трояна,
Кинув жереб на діву Всеслав.
Скочив аж до Києва і рано
Списом стола Києва дістав.
Далі з Білгорода скочив звіром,
Новгороду двері відчинив,
Славу Ярослава розтрощив він,
Вовком до Немиги прилетів.
І Немиги береги криваві
Були всі засіяні кістьми.
Бо снопи стелили головами
Й харалужні тримали ціпи.
А Всеслав судив весь люд і князів,
Вовком в Тмурокань бігав вночі
І, могутні напруживши м’язи,
Хорсові перебігав стежки.
Подзвонили у Полоцьку рано,
А він в Києві вже дзвін той чув,
Та терпів ще й часто біди й рани,
Хоч і віщим, і сміливим був.
Бо сказав Боян раз недаремно:
«Будь ти спритний, наче та ріка,
Будь ти хитрий чи чаклун – та певне
Не минеш ти Божого суда!»
О, згадає Русь князів – та й стогне!
Встали мужні стяги навкруги,
Але Русь лише в грабунку сохне,
Бо стоять в ній різні бунчуки!
8. Плач Ярославни
Плаче рано Ярославна на Дунаї,
Сонце сходить в небі золоте.
З ночі вона плаче і ридає,
Помарніла з горя, не цвіте.
Тужить юна молода князівна
У Путивлі-граді на валу,
Плаче: «Вже співали другі, треті півні,
Я ж отут в сльозах стою й стою.
От би мені ніжні білі крила
Дала рідна матінка – земля.
Чайкою – вдовицею злетіла б,
І над Доном полетіла б я.
Омочила би рукав шовковий
У швидкій Каялі, у ріці.
Втерла б рани, змила тої крові
На князівськім тілі, на лиці.
Плаче Ярославна і ридає,
Ронить сльози: «Милий, золотий
Вітре, ти гуляєш по Дунаю,
Ти, крилатий господине мій,
Нащо женеш ті хановські стріли
Все на князя, на любов мою?
Адже гониш хмари посивілі,
Хвилю піднімаєш ти морську.
Вітре, ти ж - бо пан на суші й морі,
Ти гойдаєш сильні кораблі,
Нащо ж ти … О горе мені, горе! –
Щастя розкидав на ковилі?»
Плаче Ярославна і сумує,
Рученьками закрива лице:
«Дніпре дужий, що велику тую
Пробиваєш гору! Ти моє
Щастя ніс на кораблях широких,
І дружину мужню, що пливла
До Кобяка крізь трави високі,
Де є половецькая земля.
Знаю – слізьми горю не поможеш,
Та мені всередині пече!
Мій Славутицю! Я знаю, що ти можеш, -
Моє ладо принеси ти золоте.
Щоби сльози не капали в воду,
І вітри не несли моїх сліз!»
А тим часом над сумуючим народом
Піднялось сонце і погаснув Віз.
Звернулась Ярославна зі словами:
«О сонце миле, сонце золоте!
Ти світиш, зігріваєш променями,
Чому ж мені всередині пече?
Навіщо, сонце, землю ти сушило,
Навіщо спрагу посилало в бій,
І тим самим дружину всю спалило
І моє ладо миле? … Князю мій!
О сонце, ти його спалило! Нащо ж світиш?
Спалило і його, спали й мене!
Навіщо ж бути на цьому світі?
Його ж нема! О горенько моє!»
Стояла й плакала в Путивлі Ярославна,
По личку білім слізоньки текли.
З тих пір далеких і сумних, іздавна
Слова її в серцях людських жили.
9. Втеча князя Ігоря
Опівночі заграло синє море
І князю Ігорю Бог явить путь,
Переборовши біди, лихо й горе,
В столицю Руську, де лиш стогін чуть.
Вечірні зорі тихі вже погасли,
Не спить князь Ігор, помислом літа,
Як путь великий від половців ясний
Перебороть від Дону до Дінця.
Вже Овлур князя із-за річки свиснув
Опівночі. Гуде в полях земля,
А зорі в небі з місяцем повисли,
Тремтять вже вежі і шумить трава.
Проскочив в очерет князь горностаєм
І лебедем полинув по воді,
Промчався, наче вовк, по тому краї
На борзому Овруловім коні.
Полинув світлим соколом над млою,
Збиваючи гусей і лебедів,
І Овлур з ним. Холодною рікою
Текла роса і Дін із нею плив.
10. Розмова князя з Дінцем
Донець же каже: «Ігорю щасливий!
Не мало тобі величі, скажи?
А Кончакові – прикрості і гніву,
Веселості і радості – Русі?»
А Ігор мовив: «І тобі немало,
О Донче, величі, бо ти носив
Князів великих! Береги лягали
Тоді у травах, коли князь тут плив.
Стеріг, коли в тіні дерев зелених
Спокійно над водою засинав.
Тоді його ти берегти і кленам,
І чайкам, і струмкам наказ давав!
Бо яка маленька річка Стугна,
І як мало в ній завжди води, -
А зробила невимовну тугу -
Її води князя погребли.
Плаче мати князя Ростислава –
Зовсім юний був він, молодий.
У квітах й полях поникла слава,
Зашумів у жалі бір ясний...»
11. Погоня
Солов’ї вже ранок провіщали,
Дятли стукотом збудили ліс.
Гзак із Кончаком коня погнали
По сліду, де Овлур князя віз.
Мовить Кончакові Гзак поганий:
«Сокола знайде в полі стріла!»
Мовить же Кончак: «А ні, так рано
Дівчина опутає ясна.»
Мовить Гзак: «Якщо його дівиця
Спутає, то в нас – ні сокільця,
Ні дівиці не буде. А птиці
Стануть бити в полі край Дінця.»
12. Зустріч князя на Русі
А Боян співав ще про походи:
«Хоч і тяжко голові без пліч,
Так і тілу посеред народу
Без голови з смертю віч-на-віч.»
Важко і Русі бути без князя.
Але рано на Дунаї чуть,
Як дівчата всі співають разом,
Вістку в Київ гарну людям шлють:
«Сонце світить в небесах, і рано
Ігор-князь уже в рідній землі.»
Ігор їде, заживають рани
Люду нашого і нашої Русі.
Землі раді, і веселі люди,
Ігор мчить вперед, неначе птах.
Він вже скоро в Боричевім буде,
І до Києва веде той шлях.
Пісню старим князям відспівали,
Тож співаймо пісню молодим,
Князю Ігорю, сину Святослава
І дружині що святкує з ним!
