Ліхтарі світла
Із циклу "Історії простих речей"
Шумливі осінні потоки: лине з дерев золотаве ясне листя, а іноді ще й зелене, але з широкою смугою сухого, прив’ялого, сірого, багрянцем оторочене, вже старе, немічне й безсиле, мертво лягає на мокрий від безкінечних вересневих дощів асфальт. Останнє міське тепло, що, здається, просто осіло навколо кам’яниць, заплуталось між металевими ярусами гігантської телевежі, примостилось, як бездомний волоцюга, під історичним монументом у парку, але подме сіверський холодний вітер, захлюпочуть потоки льодянистого, сталево-сріблястого, справжнього жовтневого дощу, і разом із вогким ранковим туманом розтануть крихітні залишки літа.
Ліхтар – справжня окраса умовної, з бетонних плит складеної алеї, що тягнеться вздовж узятої в колектор нещасної, ледь притомної, нещадно засміченої річечки. Виконаний в одному архітектурно-чугунному стилі зі своїми братами-ліхтарями, із дерев’янно-металевими лавицями між ними, одноногими смітницями і дугоподібним, із різблено-закрученим поруччям мініатюрним містком, перекинутим через ту саму колекторну річужку. Ліхтар стоїть першим від дороги в шерезі собі подібних, на тонкій довгій ніжці, прикрашений чудернацькими вензельками (а-ля ХІХ сторіччя), чорно-лискучий, обклеєний у декілька пластів, аж поки сягає людський зріст, оголошеннями усіх кольорів і будь-якого змісту. Світить він регулярно з восьмої вечора до шостої ранку у цьому раю для собачників і їхніх улюбленців, освітлює, буває, нічні оргії безтямно п’яної молоді, або вечірні посиденьки місцевих бомжів. Удень простір під ним перетинають ті самі любителі собак і пива, зрідка прибивається на лавицю під ним якась самітня пенсіонерка інтелігентного виду чи молода пара з дитячим візочком. Літом незнищенні легіони різнокаліберної мушви так засиджують матоване скло його класичних віконець, що здаля воно виглядає притонованим, як в сучасних автівках, взимку ж величезні застиглі бурулі мутно-молочного кольору різнорозмірними сталактитами звисають на всі чотири боки, і велична снігова шапка Мономаха акуратним конусом височить на його маківці.
Ліхтар виглядає витонченим естетом у навколишньому занедбаному ландшафті, йому, мабуть, більше пасувало б стояти десь у невеличкому скверикові тихого центру, ніж у цій зоні відпочинку депресивного спального району і по сумісництву промзони. Проте за задумом невідомого населенню зодчого він став окрасою саме цього невибагливого робітничого куточка.
"Приємно, - можливо мислить Ліхтар, - світити восени, коли ранні сутінки доносять шум ще не скорочених на зиму літніх поїздів". Цей гомін недалеких залізничних колій, гучний посвист локомотиву навівають солодку тугу за літнім теплом, нещодавньою спекою, ніби доносять гіркувато-солоний дух моря, і безперервний шурхіт хвиль вчувається у цьому одноманітному перестукові коліс по рівних металевих рейках. Білувате ліхтарне світло відкидає золотаві полиски на вологі поклади опалого осіннього листя, і вітер розносить пах першого, влаштованого двірниками згарища, сумну звістку того, що чекає на всю цю навколишню красу, яка буде нещадно зметена з асфальту, повигрібувана з пожухлої, сухої трави, згорнута, страмбована і спалена на задвірках біля смітників.
Сучасне життя диктує свої закони, нав’язує свої стереотипи, заганяє в інтернет-кут, розставляє рекламні щити. Біґборд, простий собі біґборд без трикутної тривимірності, яка кожні двадцять секунд змінює картинку огляду, примостився якраз біля центральної алеї парку, і крайня його Люмінесцентна лампочка не лише освітлювала предмет зображення, а й з місця свого розташуванням могла без жодних перепон роздивлятися Ліхтар, який був від рекламного щитка за якихось десять метрів.
Люмінесцентна лампочка – модна вискочка, схожа на знеособлено-тонке породження від офісного планктону, коли значення має лише форма, зовнішній лоск, упаковка, так би мовити: бездоганний одяг, досконала зачіска, гелево-накладні нігті, нічого природного, жодних емоцій. Люмінесцентна дама китайського походження роздивилася Ліхтар до найменших подробиць, і якось сама собою завелась у неї доволі неприємна звичка порівнювати своє й Ліхтаря існування, оцінювати відмінності, вишуковувати розбіжності і все тлумачити на користь Ліхтаря. Вона висить над самісінькою дорогою, і вихлопні гази, безперечно, шкодять її здоров’ю, а от дехто насолоджується чистим парковим повітрям, стоїть майже над річенькою. Вона мала нещастя народитися в бідній китайській провінції, і в неї було важке дитинство, тоді як деякі народилися у столиці, каталися, як сир у маслі, ще від народження. Що вона освітлює? На що марнує своє життя? Усілякий рекламний мотлох, масні пики політиків, безглузді передвиборчі гасла. Натомість дехто ніби на пожиттєвому курорті відкидає знічев’я приглушені матовим склом промені на одну й ту ж саму, не дуже широку доріжку.
«Кожен вечір має свій колір, свою насиченість, свій настрій», – так думав Ліхтар. Він був усім задоволений і навіть не помічав нещодавно встановленого рекламного щита, як, між іншим, і Люмінесцентної лампочки на ньому, яка щодня у світлу пору доби втуплювалася у нього, не зводила з нього свого затушеного вдень, але все одно зрячого ока. Щодня світиш не однаково, і це зовсім не залежить від погодних умов і повноти місяця, не пов’язано із перепадами напруги чи зменшенням електроенергії. От, приміром, сніг. Його треба освітлювати блакитнувато-холодним, сріблистим сяйвом, нагнітати навколо себе сніжинки, які залежно від вітру, чи то крутяться у шаленому ритмі, рухаючись по колу незрозумілими траєкторіями, так, що не ясно догори вони злітають, чи все ж опускаються донизу, чи то урочисто й повільно великими, білими, лапатими хмарулями осідають на перехожих, на їхніх домашніх песиках, засипаючи сліди й хорошого, й поганого, всього, що відбулося біля Ліхтаря за день.
«Чому так у житті буває, що одним все, а іншим лише рекламний щит?», - не вгавала таки Лампочка. І вона теж би хотіла бути такою ж високою, на стрункій підпорі, а не звисати з тоненької курдуплястої коротулі. Вони, якщо б могли, заховали б її так, щоб вона й найменшої тіні не кидала на щасливо усміхнене обличчя реклами. А дехто, між іншим, височіє, помітний здаля, неприхований ні кущами, ні деревами, перший від дороги.
«Все ж найкраща пора року – весна», - такі думки легко прочитувались у обмерзлому полискові осіннього ліхтарного світла. Ось під Ліхтарем стоїть Він, увесь сповнений весняного шумливого, можливо, навіть першого, і тому чистого й ніби осяйного почуття. Він чекає на Неї, притискає до себе букетик нарцисів, може, у Нього в кишені прихована шоколадка, бо Вона, звичайно ж, солодкоїжка. Його обличчя у ліхтарному світлі виглядає білою машкарою П’єро: ті ж схвильовані очі, опущені кутики вуст (а раптом Вона не прийде?), ті ж поетичні рядки, що складаються й розпадаються в голові, а ненаписані вірші промовляються пошепки, навіть на морморандо (може, Їй не сподобається?). Але ось лунає дзвінкий перегук підборів укінці алейки, і в окреслене ліхтарним світлом коло на асфальті вступає Вона. А, так це і є Вона? Та сама, яка стільки разів ще школяркою у гурті подружок – щебетливих синичок – проносилась повз нього, коли прямувала зі школи чи в школу? Та сама, що темними зимовими вечорами верталася з хорових репетицій, боязко бігла з трамвайної зупинки до батька, який чекав тут на неї, спустивши з повідця їхнього песика, заскнілого за день у задушливій, із пересушеним від розпечених батарей повітрям, квартирі? Він і Вона, зустрівшись, нічого не кажуть, промовисто мовчать, а які ще потрібні слова, якщо уста в цей вечір, у цю ніч призначені зовсім для іншого… За мить, вони просто розчиняться у темному тлі весни, там, за рампою ліхтаревого світла, там, де соловей солодко виводить міську пісню кохання, хоч, може, й не відає про це, а просто віддається плину почуттів.
У осінній мрячний від холодної, монотонної сльоти вечір приємно згадувати весняне побачення, думати про ліниву літню спеку, знічев’я оглядати вулицю, ковзнути поглядом по дорозі, рекламному щиткові над нею.
«О! Втупився! Дивиться просто на неї! Що? Не бачив ніколи памперсів? Так подивись! Для таких, як ти, я їх спеціально й освітлюю! Робота у мене така!», - лампочка й зраділа, що ліхтар побачив її нарешті, й оскаженіла водночас. Бач, який весь із себе! Елемент урбаністичної естетики й світильник – два в одному, як шампунь і кондиціонер в одному флаконі, які вона нещодавно підсвічувала! Раптом скрегіт гальм і надривний звук тертя – гальмування – і – задніх – і – передніх – коліс об асфальт відволік її від вибудовування внутрішнього монологу.
«Ми ведемо репортаж із місця ДТП, яке відбулося в Шевченківському районі нашого міста приблизно годину назад. Як ви можете бачити, водій, не впоравшись із керуванням позашляховика, виїхав на тротуар і, проїхавши кілька метрів, врізався в металеву основу ліхтаря. Люди, які знаходилися в кабіні автівки, не постраждали – спрацювали подушки безпеки, але машина сильно пошкоджена. У даний момент власник очікує на евакуатор. Водночас виникає питання: хто відшкодує міському комунальному підприємству ремонт ліхтаря, якщо його ремонт взагалі буде можливим?».
Світити Ліхтар ще міг, якимось дивом, хоч його струнка ніжка й зігнулася від немилосердного удару, електричні дроти всередині нього не ушкодились. Крізь вензельочки й ґратки віконець на всі боки порозліталися дрібненькі скалочки побитого скла, як із свічада Снігової королеви, хоча сама лампа й не ушкодилась. Він не впав! Він не впав, а продовжував стояти, зігнутий, але все одно сяючий електричним вогником, відкидаючи химерні, видовжені тіні на всі боки.
Через декілька днів двоє жеківських робітників за допомогою кувалди сяк-так розігнули його, але безобразний, біліючий світлою раною вигиб, нерозкритий, ніби прихований надлом так і залишився сумним нагадуванням про життєву катастрофу, яка спіткала Ліхтар. Тепер він не міг уже стояти прямо, як його брати, і похилена трохи на бік голова не збирала снігову шапку Мономаха, а лише молодіжний легкий беретик.
Люмінесцентна китайська Лампочка не побачила всього цього. У момент катастрофи, чи то від переляку, чи то строк їй уже прийшов, вона перегоріла, зачорнивши зсередини своє скло.
Київ, Червень-Листопад 2011
