з рубрики / циклу «СПОЛОХАНА ЗИМА УРАНЦІ ПРОБІГАЛА»
По дорозі, за моїм парканом,
Заметіль вихляє білим станом.
Борошном скляним всліпляє очі,
У дротах гуде слова пророчі:
– «Скоро мої кісоньки біленькі,
Утаять шляхи і доріженьки.
Зачиню тебе у хаті милий,
Будеш мій ти лебідь яснокрилий!»
– «Ні, нізащо, капосне дівчисько!
Іншу я люблю! Вона вже близько!
Відступись, не буду із тобою,
Бо давно я марю лиш Весною!»
Та юга не слухала благання,
Намела замети до світання.
Почуття іскрилися на сонці -
Впертого кохання охоронці.
***
Вірші мов діти – родяться потроху,
І кожен обира свою дорогу…
А ми лиш можемо спотай тому радіти.
Їх відпустивши, знов рядки творити.
.gif "{#}")
.gif "{#}")
з святом!