16.03.2012 21:00
© Оля Стасюк
Катерина
з рубрики / циклу «Історичне»
Майоріло сонце над полями,
Било в очі блискітками снів.
Небо задубілими руками
Розірвало данину віків.
І на крилах нелюдського болю,
Чорних, задубілих крилах сліз
Піднімалась віхола над полем
І кидалась об холодний ліс.
Притуливши білими руками
До грудей замучене дитя,
Катерина йшла під небесами –
Боса, помарніла і проста.
Небеса кричали: «Зупинися!
Ти куди підеш? У чорну ніч?»
Бились в хмарах чорні бісектриси
І тендітних доторкались пліч.
«Ти куди? Хоч пожалій дитину!» –
Вслід гукали сови з верховіть.
Бігла у майбутнє Катерина,
А за нею бігла твань століть.
«Не губи себе й дитятко рідне!» –
Вже кричали сотні голосів.
А вона, розхристана і бідна,
Все не чула гомону верхів.
Вибігла на шлях, немов примара,
До грудей притиснула дитя... –
І мовчанка розірвала хмари
Темного, глухого небуття.
Плакала замучена дитина,
Мов крізь призму зламаних віків.
Бігла в білу пустку Катерина,
В біле коло вічних блисків снів...
