Пригадалось.
Чомусь згадалось:
Сільський цвинтар,
Мальовані у голубе хрести,
І рушники на тих хрестах,
Святково білі, наче квіти.
Мабуть це літо.
Теплий вітер
Не наганяв зовсім страху.
Когось таки там хоронили,
Чому б в оту гарячу днину
На мОгилки оті іти?
А коли вже така причина,
Взяли бабуся і мене,
Щоб шкоди в домі не робив.
Не пам’ятаю як то було,
Лиш бачу, як поміж хрести,
Ішли у глиб старих дерев
І зупинились на могилі.
Такої ще не зустрічав.
Була вона чомусь широка
А хрест один
Теж голубий.
Рушник бабуся пов’язала,
Стояла, думала, мовчала.
- Хто там?
- Рідня. Уся рідня.
Лиш через роки взнав я правду,
Жахливу правду про життя.
Жила родина на Волині,
Така як всі, чи не така?
Говорять що були поляки,
Хто пам’ятає? може й так.
Яка в сільській хатині шляхта?
Одна із сотень звичних хат.
Орали, сіяли, кохались,
Дітей ростили, сподівались
Не кращу долю, як усі.
Земля годує, значить рідна.
Полита потом, то своя.
Одна на всіх, як Бог один.
Ніхто не сподівавсь на лихо…
Дочку зібрали мати в рано
Чомусь, провідати рідню.
Напевно серце підказало
В цей день згадати про сестру.
Дитині що, дорога в радість.
Хоч шлях не близький,
Годин п’ять.
- У тітки ніч переночуєш
І знов до рідного села.
Та ночувало ся погано
Якась тривога по всяк час
Не прихиляла тихий сон.
Лише зоря зійшла на сході,
Не помолившись, не умившись,
Скоріше,
Звідки це?
Чому?...
Село мовчало.
Розривало мовчання криком,
Самотнім криком
Уже назавжди сиротини.
Шість душ порізаних ножами
В ночі в постелі.
Героям Слава!
За віщо?
Україні Слава!...
А дядько, що ховавсь у стрісі,
Не витримав, повісився.
Він бачив все…
А ви, як все те є пережили?
Простили, просто відпустили?
Гірку ненависть
Нікому навіть пригубити не дали.
Самотня хатка край села,
Не раз носив туди гостинці
Самотня бабця там жила
В селі говорять бандерівка
Мені всього не зрозуміти
Хто я такий, щоб вас судити.
Простити?
А ви уміли ворогів любити…
Дрогобич, 2012
