Змерзлі пальці ледве утримують линву...
Змерзлі пальці ледве утримують линву,
дощ барабанить, глушачи крик альбатросів.
Важко пригадуючи, коли дім покинув,
замість листів перечитуєш спогадів стоси.
В сірому светрі з тертими рукавами,
потерши щетину, сказати б, непевного віку,
знаєш – не знайдеш між мерехкими зірками
рідну, відтоді, як зникла, полярну зірку.
Вперто виводиш на старій губній гармошці
надірваний блюз звичної надто прострації,
вкотре зробивши добову насічку на дошці –
ти досі залежиш від циклу її менструацій.
І лиш уві сні, коли все – більш ніж насправді,
побачиш близьких берегів потріскану глину,
і шумні міста, й позбавлені гомону плавні,
й вона тобі родить доньку, чи ні, краще – сина.
