Коли ти вже не в силах триматись за це життя, ці береги,
повільно відчалюєш, наче дорослі, самотні жінки
так і не дочекавшись тепла на перевалі століття
згадують, про солодкий щем призабутого повноліття.
І засинають у полі, поміж торішнього урожаю, на самоті.
Відрікшись від всіх, даруючи душу і тіло тільки собі.
Закриваючи очі і позбуваючись одягу, ніби зникаючи.
печальні серця, як і місяць на небі не вимикаючи.
Ти дивився на них з якоюсь турботою, все розуміючи,
навіть в окремих питаннях погоджувався з ними, уміючи
підтримував їх у їхній невиліковній самотності.
Утім, не обіцяючи гарне життя і безтурботності.
Насправді вони не були потрібні тобі, ніколи,
як непотрібні бувають кайдани для каторжан, відколи
вони їх носять на своїх руках, випадково приречені.
і очі в жінок від смутку і пилу на сонці розпечені.
Але ти щось знаходив у них, у їх вчинках, у їхніх словах.
Знаходив якісь почуття, липкі наче кров на холодних руках.
І певно було що їм сказати, ти навіть щось говорив,
заповнюючи власну пам’ять їх ароматом – душевний порив.
А вони тобі вірили, вірили справді, можливо так як собі.
Сподівались, що душа ще розгорнеться наче вітрило на кораблі.
Бо завжди хочеться вірити, особливо тому хто з тобою є
і не важливо де ти це взяв і чи справді воно твоє.
І ти був поряд з ними, наполегливо жив, як завжди шукаючи
щось справжнє, можливо навіть кохання. Поступово звикаючи
до їхнього тіла, тепла внизу живота, їх рухів і голосів.
Невміло любив, хоча... Jedem das seine – кохав як умів.
І вони щось знаходили, закохувались в тебе, думали що це назавжди,
тоді ти їх забував, розвертався і йшов, вони кричали – зажди!
Ти їм не вірив, без сліду зникав, не лишав навіть фото на згадку,
ні номерів телефону, ні місця прописки – все в порядку.
Київ, травень 2011
