Верба
Стоїть верба, та серед поля
Одна однісінька, сама.
Століття, вік вона прожила
На Україні, і жива.
Вона все бачила, все чує,
Хитає вітами й живе.
Людське життя вона прожила
І пам’ятає про одне.
Як серед поля, у дорозі
Старий козак, на цій землі
Поставив стовбура, і віти
Зазеленіли навесні.
Він їхав здалеку, додому
Спочити вдома. І в житті
Він мав науку добру й волю
І вірність батьківській землі.
Хотілось глянути на хату,
На поле рідне край села,
Садок вишневий коло двору,
Де його молодість пройшла.
Батьків побачити, що вчили
Стояти твердо на землі,
Вклонитись низько сивиною
Та притулитись до щоки.
Батьків, рідніших в світі,
Любимих серцем, дорогих,
Одвічних в пахоті й роботі
І вічно втомлених в труді.
Він знав, що їх уже немає,
Ні його двору, ні землі,
Він їхав довго, майже вічність
І не дождалися батьки.
Проїхав він життя і долю
Козацьку, свячену в бою,
Він не спізнився, і додому
Все рівно вернеться, колись.
Він бачив море, бачив поле,
Безкраї землі, і сніги,
Народи різні, і свободу,
Завжди що ціниться в житті.
Відверто кажучи, дорогу
Таку обрав він сам собі,
І волевиявлення роду
Його заграло у душі.
Боротись далі, за свободу
Своїх людей, і цій землі
Подарувати мир і радість
Труда людського на землі.
Пройшли роки, та серед поля
Стоїть столітняя верба;
Вона живе і пам’ятає
Свободу й думи козака.
Вона схиляє людям віти,
Віддає ніжність і тепло,
Свободу й вірність лиш цінує
І не боїться нічого…
Десь там, під вербою, у полі,
Козацькі думи й почуття,
Живуть і досі, бо на волі
Не забувається, життя.