20.06.2012 14:38
© Оля Стасюк
Небо
з рубрики / циклу «Рідна земля»
Вклонюся небу, хоч воно високе.
Сьогодні знов потішило дощем.
Вон живе десятки й сотні років
Для майбуття, а не вчорашнім днем.
Над лісом ранки мліють кольорово.
Над полем сонце стягує грозу.
У неба – вічна, невмируща мова,
Яка таємно скликує весну.
Напевне, хмари теж пливуть пахучі –
З фіалок, трав і росяних жоржин!
А дощ іде, такий вже неминучий
Із сотнею заквітчаних краплин.
Всього потрохи – сонця й крапель треба
Зимі і літу, осені, весні.
Чому ж, аби вклонитись всьому небу,
Потрібно нагинатись до землі?
Руками щось зростити – з краплі, з світла,
З насіння, із житя, неначе жар.
Й тоді земля подяку шле привітом
Туманами квітковими до хмар.
