Все, що знаю: примружені зорі очей,
Вишиванка, щаслива родина….
Але образ могутній з рядків постає.
В кожнім слові – людина… ЛЮДИНА!
Найсильніше – вода… то тече, то бурлить,
Омиває розбиті дзеркала…
На друзки… і летить… не спиняється мить.
Неприкаяний… Неба – замало…
Сірники… Запалити, – і кинути в ніч…
Методично, уперто, свавільно…
На полички розкласти сумбур протиріч…
Розмішати… і дихати вільно…
Самоту зрозуміть в тютюну пелені,
І оту, що блука в заметілі…
Незнайома душа з паралельних світів
У єдиному слайді марніє…
То психолог на крані… диплому нема…
На даху вже він бореться з вітром…
То у дикім екстазі метали єдна,
То пітьму розрива тихим криком…
Вишня юна в цвіту… і черешні гіркі…
Із життя берете інтеграли…
Я на нуль не ділю… Але в кожний свій вірш
Ви безмежність між слів заховали.
Хай цілющий цвіт мрій під ногами поник
Їх безликий двірник замітає,
Вірте, – кожен рядок, наче відчаю крик,
Резонансом думки коливає…
Лубни, 8.07.2012
Толіку Панасюку 
.gif "{#}")
.gif "{#}")
