Доля чи Вибір?

Розділ 7

Навчімось відрізати все недобре,

Його не брати в завтра із собою!

Воно притягне прикрощі й хвороби.

Рятуймо душу щирістю й любов`ю!

    Після запальних танців біологічний годинник Маріни стукнув 12-ту. Вона збиралася йти, але перед тим хотіла повідомити друга, який кудись зник.

     «Ну нема, то й нема» - вирішила вона і направилась до виходу. Маріна проходила повз барну стійку, за якою галасували якісь молодики. Голос одного із них був їй знайомий, але дівчина не придала цьому уваги і продовжила рухатись в сторону виходу. Але раптом один з пиятиків схопив Маріну за руку.

-          Ой, хто це у нас тут? – сказав Денис. – Я ж обіцяв, що ще зустрінемось.

     По зовнішньому вигляду юнака було не важко здогадатися, що він перебуває в стані алкогольного сп’яніння. Тому Маріна не знала чого їй чекати. Вона стояла і перелякано дивилась на Дена. Вона розуміла, що зараз він здатен на все. Їй стало страшно. Маріна намагалась вирватись, а все марно. Денис потягнув її кудись повз байдужий натовп.

-          У нас є незавершена справа. – скалився він і продовжував тягти за собою дівчину…

********

     У цей час Надя вже закінчувала поратися з формальностями у відділку. Саша повідомив їй, що злодій продав прикраси в ломбард, але спалився і йому довелось дати драпака. А от з грошима мабуть доведеться почекати.

-          Та нічого, гроші ж не головне. – запевняла  Надя.

-          Хороша думка. – оцінив Сашко.

-          Ну, з мене могорич. – обіцяла Надя, пакуючи дорогоцінності в сумочку.

-          Я просто виконую свою роботу… Але за знайомство можна було б випити …чайку.

-          І коли ви вільні, товаришу …сержант?

-          Власне зараз. – сказав Саша. – Може сходимо завтра кудись, наприклад, у кіно?

-          Аммм, мені треба подумати… - Надя вдала задумливий погляд на кілька секунд і сказала: - Ну все, подумала: згодна.

     Саша визвався провести Надю додому, мотивуючи це тим, що у неї повна сумка коштовностей і її можуть по дорозі пограбувати.

-          І що ти так пізно робиш на роботі? – запитала Надя.

-          Ну я взагалі-то чергую.

-          А хіба чергують не у відділку? – посміхнулась Надя.

-          Хах, не тільки: треба ще по місту проїхатись, обстановку розвідати.

-          І де ж твоя машина, патрульний?

-          Тут недалеко напарник чергує, і я маю його змінити. Допит закінчено?

-          Ще ні. А дівчина не ображається, що ти так допізна працюєш? – обережно запитала Надя.

     Дівчині здалося, що її супутник дещо засмутився і перевів дихання.

-          Ну якби вона у мене була, то називалася б дружиною і може б інколи й ображалась. – спокійно відповів він.

     Надя була задоволена відповіддю, але їй не давала спокою реакція хлопця на її питання.

-          То ти з тих, хто одружується після першого ж побачення?

-          Ну чому ж після першого? Якщо зустрінеш людину, яку покохаєш щиро і взаємно, то яка різниця, через кілька років одружитись чи через місяць? – пояснював Саша.

-          Ну, велика: треба ж якось спробувати пожити разом, взнати один одного краще і т. д. – Надя дотримувалась своєї думки.

-          Ні, - протягнув Саша, - Тут все залежить від самих людей, від їх психології: одні живуть в громадянському шлюбі кілька років, а отримавши штамп у паспорті, розлучаються. А інші одружуються, наприклад, через рік та живуть довго і щасливо.

-          Гм, може й ти десь правий. Але я все одно не розумію сенс подружнього життя: люди одружуються, заводять дітей, а потім розлучаються, не думаючи про те, що роблять цим нещасливими власних дітей.

-          На власному досвіді?.. – здогадувався Саша.

-          Угу, батьки… І нащо взагалі діти? Потратити на них усю свою молодість, щоб потім вони виросли і покинули вас? – не розуміла Надя.

-          Якби твої батьки не постарались над тобою, тебе взагалі на світі не було б. – підмітив Саша.

-          І кому від цього стало б гірше?

-          …Мені. - сказав Саша і дещо зніяковіло посміхнувся.

Розділ 8

Не можна щастя дочекатись,

До нього треба йти і йти,

Любові зводити мости,

До себе й світу усміхатись.

     Маріна вже збиралась закричати від безвиході, але Денис раптово зупинився. На його шляху постав… Стас.

-          Проблеми?! – роздратовано запитував Денис, незадоволений поворотом подій.

-          Дівчину відпусти. – погрозливим тоном наказав Стас.

-          А то що?

-          Пішли вийдемо – побачиш.

-          Стас, не треба… - прохала Маріна, яка щойно звільнилась від «обіймів» кривдника.

      Але друг ніяк не зреагував на її слова і «погнав» Дена на двір.       За ними вибігла й Маріна і ще кілька чоловік, ласих до спостерігання бійки..

-          До дівчат лізти, то ти мастак? – зі злістю сказав Стас.

-          Значить тебе без проблем поб’ю. – зробив висновок Ден і кинувся з кулаками на Стаса і вдарив його по обличчі. Але швидко Стас взяв ситуацію під свій контроль і вправно ухилився від наступного удару. Далі добряче зарядив Денисові по ребрах. Нокаут. Хтозна, що далі зробив би Стас, бо на нього налетіли двоє невідомих і відтягли його від горе-бійця Дениса. Через кілька хвилин приєднався ще й патрульний.

     «Наша міліція вчасно, як завжди». - подумав Стас.

-          Сержант Долматов. – представився міліціонер. – Що у вас тут сталося?

      Перед Маріною і Стасом стояв той же Саша, що недавно проводив Надю додому. Але ж парочка цього не знала.

      Та все-таки ситуацію вдалося владнати без «мавпятника», Стас обійшовся лише попередженням. То ж молоді люди подякували і пішли.

-          У тебе кров. – з жалем сказала Маріна, вказуючи на розбиту губу і руку.

Не оминули Стаса й кілька синців.

      Маріна взяла його за підборіддя і ніжно підняла, щоб оглянути бойові поранення.

-          Пусте. – заспокоював Стас.

-          Ну так, так. Треба обробити. У мене в сумочці є перекис водню. – Маріна почала копирсатися в сумочці і потягла Стаса до обочини моста, через який вони переходили. – Дякую, що допоміг. Вибач, що постраждав через мене…

-          Смієшся?? Та таких слимаків і не так треба валити!

-          Не знала, що ти такий жорстокий. – посміхнулась Маріна.

-          Не до всіх. – відповів Стас.

-          Знаєш, мене охопив якийсь ступор, не могла нічого вдіяти.

-          А що б ти вдіяла б?

-          Тхех, ти мене недооцінюєш. В нас з ним мало бути побачення типу, але він вирішив не церемонитися і перейти до діла. От я його й послала.

-          Так легко і вигнала? – здивувався Стас.

-          Ну, коли дасиш межи ноги, то чоловіки стають дуже покладисті. – засміялась Маріна.

-          Хах, і це я ще жорстокий? – пожартував Стас, за що отримав удар по плечі. – Ай, легше.

-          Ой, вибач… - зніяковіло здвинула плечима Маріна.

-          Добре, що я втрутився у ваші розбірки, а то другого твого удару він би не виніс.

-          Ну, не знаю. В цей момент мені здавалось, що Ден, розізлений і - п’яний зараз як вдарить, то це буде кінець. Охопила паніка. Згадалось дитинство…

-          А що в дитинстві?

-          Батечко частенько напивався і шаленів. Ми з мамою не рідко попадались під гарячу руку… Одного разу мама не витримала, спакувала речі, забрала нас з сестрою і пішла від нього. Так ми опинились тут… - Маріна обережно витерла ватою кров. – Не боляче?

-          Ні. – протягнув Стас, часом злегка сіпаючись від болю.

-          Мені було тоді 9, але я все чудово пам’ятаю: той страх, біль, приреченість. Їхні відголоски залишились й до тепер…

-          Але тепер ти у безпеці …зі мною. – запевнив Стас, заглянувши їй в очі. Погляди їхні зустрілись.

     Стас обережно поправив пасмо волосся, що спадало Маріні на обличчя, не відводячи від неї очей.

     Місячне сяйво грайливо перестрибувало з однієї ледь помітної хвильки річки на іншу. Подув легенький вітерець, як подих свіжості для обох молодих людей. Та вони цього не відчули, як і не відчували пізньої пори.

      Вони стояли, зіпершись на бетонні поручні моста. Насичений день не хвилював їх, вони думали лиш про одне, що їхня симпатія значно сильніша, ніж вони гадали…

      Кажуть, що коли діло доходить до поцілунку, першого поцілунку, то обидві сторони це відчувають і хочуть цього. Так було й з Маріною і Стасом.

      Вони були зовсім близько один від одного. Стасу не доставляло зусиль наблизитись ще ближче. Він повільно, обережно потягнувся до її губ. Маріна зробила теж саме.

     Це був не перший поцілунок у житті цих людей, але перший між  ними… Він був ніжним, але в той же час досить сміливим: Стас узяв ситуацію у свої руки, а Маріна підтримала.

     Коли ж парочка отямилась від любовної ейфорії, кожен відправився по домівках.     

Розділ 9

Не падай в розпач, що душа самотня!

Самотні всі. Самотній рід людський.

Нас кинуто у Всесвіта безодню

Ніхто не знає ні коли, ні ким.

Спасіння є: шукаймо рідні душі!

Багато їх ніколи не було.

Без них душа у самотині тужить,

А поруч з ними — спокій і тепло!

         Новий день порадував усіх теплим сонячним світлом, хоча більшість все-таки надіялась на сніг у грудні. Місто помалу прокидалося, починалась метушня, але не така як завжди, адже сьогодні вихідний. У кожного як завжди свої клопоти, але більшість дозволяла собі відпочинок, а особливо довгий ранковий сон. Надто цією можливістю дорожила Маріна, адже нічка у неї видалась ще та! Дівчина солодко спала, не очікуючи на нові сюрпризи, а дарма.

     «Гуп-гуп-гуп!» - роздався гуркіт у двері.

    Ліля почала щось бурчати крізь сон, Маріна, знаючи менталітет своєї сусідки, неохоче встала і ледь-ледь допленталась до дверей, весь час позіхаючи.

    Двері відімкнути з першого разу не вдалося: вона ще спала всередині та й очі весь час закривались.

    Нарешті двері відчинились. Перед сонною Маріною стояла середнього зросту кароока брюнетка з валізою у в руках.

-          Привіт, сестричко. – привіталась Валя, менша сестра Маріни.

     Хазяйка кімнати покліпала ще кілька секунд очима і нарешті промовила:

-          Валюха?! Якого біса сталося?

-          І я тебе рада бачити, жайворонок ти мій. – з легкою усмішкою сказала вона.

     Маріна вже майже рік не бачила сестру: та пішла з дому незадовго після закінчення школи. А все заради того, щоб жити разом зі своїм коханим, стосунки з яким мама не схвалювала. Адже Захар був на 3 роки старший за Валю. І хоч родичі дівчини й не знали хлопця до толку, а все одно не хотіли змиритися з вибором дівчини. Не дивно, що Маріна зараз не надто рада появі сестри, адже той її вчинок віддалив сестер.

    Валя попросилася переночувати деякий час у Маріни, доки вона щось не придумає. Попри обурення і незадоволення Лілі, Маріні вдалося її вмовити прийняти хоча б на один день її сестру.

    Виявилося, що після кілька місячного спільного життя з Заком (скорочено від «Zachar»), дитячі уявлення недавньої школярки про самостійне і веселе доросле життя почали розбиватися. Романтичні ілюзії поволі розвіювались: рутина, сварки, засідання Зака в барі з друзями, бажання Валі перевести їх стосунки на вищий рівень, незгоди і проблеми з фінансами (вона підробляла в магазині, а він працював на будівництві) – все це розчарувало Валю і вона вирішила завершити все, бо далі так не могла.

     Тож вона зібрала речі і по-англійськи пішла. Тепер телефон Валі розривається від дзвінків Захара у беззвучному режимі.

     Маріна, вирішила, що найкращим виходом для сестри   зараз буде пожити у батьків. І попри те, що Валя заперечувала, адже вважала, що батьки на неї зляться , Маріні все ж вдалося вмовити її погодитись.

     Батьки дівчат живуть за містом, тому до них було не так вже й довго їхати, що сестри і зробили після обіду.

    «Два пропущених дзвінки» - прочитала Маріна на дисплеї мобілки.

    «Може Стас?» - подумала вона, але автобус вже дістався до пункту призначення, тому дівчина вирішила передзвонити пізніше.

    Зустріч пройшла вдало і тепло. Батьки були раді поверненню Валі і візиту дочок. Маму дівчат звати Тетяна, а вітчима – Віктор. Колись дівчатам було важко звикнути до нового батька, але дуже швидко вони відчули, що Віктор – це саме такий батько, якого їм завжди не вистачало. Він був доброю, але строгою людиною, працював учителем. Він любив Тетяну  і завжди дуже добре ставився до дівчат. А що ж ще треба для сімейного щастя? Що ж до рідного батька дівчат Романа, то він був військовим, грубою і черствою людиною, який не раз, коли вип’є, вдавався до рукоприкладства. Тому Тетяна не витримала й покинула чоловіка, коли Маріні було років 9. Згодом жінка зустріла Віктора. Виявилося, що життя може бути яскравим…

    Так от, батьки прийняли «блудну дочку» назад з відкритими обіймами. А Валя, хоч і звинувачувала сестру за «кидалово», все ж була рада, що нарешті вдома.

Розділ 10

Страх помилок не треба у душі нести!

Невпевненістю не отруюй путь!

Навчись переживати неприємності

Лише тоді, коли вони прийдуть!

      Надя стояла біля кінотеатру і чекала на Сашу, який чомусь запізнювався. Вона час від часу поглядала на годинник і через хвилин з тридцять вирішила йти додому. Настрій добряче зіпсувався, не тільки через розвіяні сподівання на приємно проведений час із Сашею, хлопцем, який їй подобався, але й через той загальний факт, що Саша посмів не прийти на побачення з нею. Десь в глибині їй хотілось зателефонувати й запитати, що сталося або хоча б вилаяти, але Надя так і не подзвонила. А от Маріні вона була б не проти поскаржитись. Але подруга, як на зло, не брала трубки.

     Через деякий час Надя вже сиділа вдома і дивилась разом з Богданом мультфільм по ноутбуці. Поки Богдан реготав над переглядом, Надя скаржилась на відсутність смислу у цьому мультику.

-          Що ж тут смішного? Воно ж дурне та ще й страшне! – не могла зрозуміти Надя.

-          Тому й смішне, що дурне. І взагалі, «Південний парк» - це класика. – пояснив брат.

-          Тупізм. – підсумувала Надя і пішла на кухню. – До речі, дівку собі якусь знайшов?

-          Завершую кастинг. – кинув у відповідь Богдан.

-          І скільки кандидатур?

-          Одна. – відповів хлопець і додав: - Захопи бутера!

-          Встань і візьми, дармоїде! – долинуло з кухні

-          Жаль, а я саме думав познайомити тебе з нею… - підступно протягнув Богдан.

       Пауза. Кілька секундна тиша.

-          Будь ласка, любий братику. Ось твій бутер. – з притворною лагідністю протягнула Надя бутерброд, висунувши руку з дверей. Поманивши брата, вона демонстративно з’їла бутерброд.

-          Ти мене вбиваєш! – прокричав Богдан.

       Надя принесла тарілку з грінкою і всілася біля брата.

-          А що справді приведеш? – поцікавилась вона.

-          А чому б і ні? Завтра й повечеряєм разом. – запропонував Богдан.

-          Значить ти мені допомагаєш з готовкою. – попередила Надя, пильно дивлячись на пильно брата, який після цих слів почав морозитись.

    ********

      Маріна вже дісталась додому і вирішила передзвонити потрібним абонентам. Одним з яких був Стас.

     Вона увійшла в кімнату і закинула сумочку на ліжко.

     Ліля сиділа у кріслі і робила манікюр.

-          Твоя сестра забула телефона. – Ліля протягнула мобілку сусідці.

-          Ага,  дякую. – пробурмотіла Маріна, телефонуючи до Стаса.

-          Так. – відповів хлопець.

   Маріні від цього приємного їй голосу аж подих на мить перехопило.

-          Привіт, Стас. Дзвонив? – кривляючись сама собі запитала Маріна, не знаючи, що сказати.

   Дівчина не знала, як поводити тепер себе з ним, адже раніше вони були друзями, а вчора стільки всього сталося… І той поцілунок… Чи не був він помилкою? Саме такі сумніви й роздирали Маріну цілий день. Цю рису свого характеру дівчина ненавиділа найбільше: сумніви, сумніви і ще раз сумніви…

-          Ага, поцікавитись, як твоє самопочуття після вчора. – пояснив Стас.

   Нова порція гримас на Марининому обличчі. Думка «Що він має на увазі?!» підштовхнула її до швидкої відповіді:

-          Краще всіх!

-          Добре. В спортзал сьогодні ідеш?

-          Ще не думала: божевільний ранок.

    Маріні здалося, що її відповідь прозвучала як відмова, ніби вона його відшила.

    Але Стас викрутився:

-          Ти знаєш, у мене пробудилися здібності ясновидця.

-          Справді?

-          Ага, і в мене щойно було видіння про те, як ти проведеш вечір.

-          Хах, оригінально. – усміхнулась Маріна. – Здивуй мене!

-          За тобою зайде чарівний юнак о сьомій годині. І ви відправитесь у кафе.

-          Гм, я не проти такого повороту подій! – засміялась  Маріна.

-          Ну тоді чекай.

-          Чекаю! – зраділа вона тому, що Стас взяв все у свої руки і натиснула кнопку «Завершити».

    Вона зробила глибокий вдих і обернулась.

-          Що за Стас? – зіщурила очі Ліля.

-          Який треба. Тобі яке діло? – запитала Маріна.

-          Та так. – сказала Ліля і продовжила свою важливу справу, пиляння нігтей.

     До 7-ї години ще був час, тому Маріна змогла підготовитись.

Миколаївка, Січень 2011