На березі однім, порослім сон-травою...
На березі однім, порослім сон-травою,
при озері, що сяє й мерехтить,
сидить вона, задивлена в блакить,
і мріє залишитися живою.
- Чому ти в самоті, похилена, сумуєш? -
Донісся ніжний голос із небес.
- У спеці мучусь, трачу вже себе...
Так близько смерть! Не хочу у пітьму я!
- Рятуйся ж! Он - вода! Чому ж не йдеш ти пити?
Чому, як поряд скарб, бідуєш ти?
- Не можу я до озера піти!
Бо ноги мої боляче побито...
Зітхнула... І сльоза склотилася додолу.
- Боюся, що впаду без сил, чуття...
Мою сміливість кат лихий відтяв.
Страждаю я, налякана та квола.
Недовго вже мені, напевно, до загину... -
у безнадії линули слова.
І знову голос ніжно прозвучав:
- Не бійся, встань, щоб жити, Україно.
Маріуполь, 2012 р.
