Роги
Дзвонить якось рідна бабця до малої Наді:
-Завтра в гості я приїду. Чи будете раді?
Де батьки? Чого сама ти? Що у вас нового?
Що тобі привезти, внучко, доброго, смачного?
- Тато, звісно, на роботі. Мама в перукарні.
Треба їй чомусь на завтра зачіску шикарну.
Нині була в нас сусідка. Щось шептались трохи.
Чула я, що мама тату нині зробить роги.
Бабця зойкнула у трубці, тільки це лиш вчула:
- Так і знала. Щось не так. І серцем аж відчула.
Бабця тут же дзвонить сину. (Тож серйозні речі.)
Той миттєво ноги в руки. Аж язик на плечах.
Сіпнув двері. Різко в хату. Гаркнув із порога:
- Як могла? Невже це правда? Міряй, Міську, роги?
В жінки враз на лоба очі. Що то за халепа?
Чи від криків, чи від нервів стерпла аж щелепа.
Сіла враз вона на стільчик, кліпає очима.
Навіть близько не второпа, в чім ото причина.
Тут мала ревіти стала. Хоч тікай із хати.
Мусів Міша все, як було, швидко розказати.
Жінка слухає й регоче. Що й сказать не знає:
- В тебе точно, чоловіче, розуму немає.
Потім глянула на доню: - Ох і язиката!
Надурила бабцю Ганю. Бабця, звісно, тата.
Скільки криків, скільки нервів. Ну ви і вар`яти.
Міг, Михасю, подзвонити й просто запитати.
Роги, певно, ще зарано. Почекаєш трішки.
Замість рогів я готую макарони-ріжки.
Тернопіль, 2012
