04.09.2012 00:00

-

468

7 | 7

 © Стус Василь

Благословляю…

з рубрики / циклу «ПРИСВЯТИ»

До дня трагічної смерті Василя Стуса 4 вересня 1985 року.
Не хочеться багато говорити.
Хіба що з благоговінням прочитати рядки…

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

Так хочеться пожити хоч годинку,

коли моя розвіється біда.

Хай прийдуть в гості Леся Українка,

Франко, Шевченко і Сковорода.

Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,

уже не ремствуй, прозирай у глиб,

у суще, що розпукнеться в грядуще

і ружею заквітне коло шиб.

*  *  *

Один лиш час і має совість:

тече й тече, немов Дніпро.

Не знаю, зло це чи добро —

та загадкова невідомість

вже й закінчитися спішить.

І те — померти ачи жить —

однаковісінько, їй-богу ж

однаково. Чи ти чи ні,

а помремо на чужині,

шукавши отчого порогу.

*  *  *

У цьому полі, синьому, як льон,

де тільки ти і ні душі навколо,

уздрів і скляк: блукало серед поля

сто тіней. В полі, синьому, як льон.

І в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

аби спізнати долі, як покути,

у цьому полі, синьому, як льон.

Сто чорних тіней довжаться, ростуть

і вже, як ліс соснової малечі,

устріч рушають. Вдатися до втечі?

Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні -

стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон. І власної неволі

зазнати тут, на рідній чужині.

У цьому полі, синьому, як льон,

супроти тебе - сто тебе супроти.

І кожен супротивник - у скорботі,

і кожен супротивник, заборон

не знаючи, вергатиме прокльон,

неначе камінь. Кожен той прокльон

твоєю самотою обгорілий.

Здичавів дух і не впізнає тіла

у цьому полі, синьому, як льон.

*  *  *

Уже Софія відструменіла, 

відмерехтіла бузковим гроном. 

Ти йшла до мене, але не встигла 

за першим зойком, за першим фомом. 

Немов почвара в пекельнім колі, 

довкола ж тіні, довкола кволі. 

Благословляю твою сваволю, 

дорого долі, дорого болю. 

Сніги і стужа. Вітри й морози. 

Гудки і крики. Чорні прокльони. 

Собачий гавкіт. Крик паровоза. 

І закмашини, і заквагони. 

Шпали і фари, пси і солдати, 

рейки, і пруття, і загорода. 

Впали — і хода. Встали — і хода. 

В плече штовхають нас автомати. 

Квадратне серце — в квадратнім колі, 

в смертнім каре ми падемо долі. 

Благословляю твою сваволю, 

дорого долі, дорого болю. 

На всерозхресті люті і жаху, 

на всепрозрінні смертного скрику 

дай, Україно, гордого шляху, 

дай, Україно, гордого лику.