Потяг літа
Ну все, бувай, моє пахнюще літо.
Ось ти й минуло. Вчора. Та дарма.
Ти ще іскришся різнобарвним світлом,
Але вже там, де нас, на жаль, нема.
Хто ж знав, що та «Канікула» – лиш зірка?
Вона зайшла за теплий горизонт.
І без ягід твоїх нам буде гірко,
І ось іде тонкий холодний фронт...
Прощання довге – тільки зайві сльози.
Не забувай нас. Прилітай у снах.
Колись так само відійдуть морози,
Спакує речі радісна весна...
Ти будеш вже доросле, моє Літо.
Таке доросле, як... Напевно, я.
А двері як? Закрити чи прикрити?
Ти ще прийдеш з ясного майбуття?
Бувай, щемке, закохане й вразливе.
Вночі чекаю. Йди до мене в сон.
Моє маленьке і пухнасте диво...
Тримай валізи. Ось вже твій вагон.
Це точно потяг зоряний до сонця?
Кондуктор все твоє з собою взяв?
Поїхало... Лишило у долонці
Пахнющий спокій золотавих трав...
